СИЛЬНІ  ДУХОМ?  ХТО?

ЗА КІЛЬКА днів до Дня інваліда ми звернулися до голови правління громадської організації “Сильні духом” Юрія Горкуна з проханням поділитися на сторінках газети своїм баченням про  нинішній стан роботи з цією категорією найвразливіших і малозахищених громадян. Він спочатку погодився, а коли настав час здавати матеріал до набору, прийшов до редакції. З його виразу обличчя можна було зробити висновок, що наше замовлення не виконане. Юрій спочатку вибачився, а потім скрушно махнув рукою і якось безнадійно промовив:

– Для чого це ? Кому потрібно? Хто мене почує?..

Щоб хоч якось відвернути Юрія Амосовича від почуття глибокої зневіри, порадили повернутися до цієї розмови через кілька днів, мовляв, буде час зібратися з думками, все осмислити, зважити.

І ось знову зустріч. Цього разу була помітна набагато більша настроєність на розмову про ряд суттєвих проблем , які мій співрозмовник пообіцяв викласти , як кажуть “від і до”. Але спочатку трохи історії, з якої стало достеменно відомо, звідки у Юрія бере початок оте непідкупне почуття жалю до приречених на довічну інвалідність людей, а відтак, нестримне бажання хоч чимось зарадити їм у життєвій безвиході, вселити віру у свою повноцінність і, навіть, у потрібність людському оточенню.

А почалося з того, що познайомився зі своїм майже ровесником Колею, якого жахливий випадок поклав нерухомого у ліжко. Ні хлопцю, ні його батькам навіть на думку не спадало, що мине деякий час і хворий, якому медицина винесла невтішний вердикт, колись встане з ліжка, сяде до інвалідного візка, а звідти – у пристосований автомобіль. Але віра в таке стала жевріти, коли біля ліжка все частіше стали збиратися справжні друзі, які намагалися повернути молоду людину з безнадійного стану. Серед них був і Юрій Горкун.

– З часом я став ніби його руками і ногами, – так образно охарактеризував свою роль  мій співрозмовник,– брав з бібліотеки книги, які замовляв мій лежачий друг, бракувало в сільській бібліотеці – замовляв у районній. За мною були і різноманітні довідки та інші справи. І знаєте, з часом я так втягнувся, що не зміг кинути цих клопотів, на які дехто дивився не те що безнадійно, а навіть, косо.

А тим часом з колишнім безнадійно хворим, як таких називають у лікарському середовищі, спинальником, відбувалися зміни, які круто повернули увесь зміст його життя. Ось як коротко розповідає про них сам Юрій:

– Людина вирвалася за межі своєї кімнати, де вже все очима протер до дірок. Пам’ятаю, виїхали в поле, а Коля оглянув кожен кущик, торкнувся кожної квітки. Сьогодні в районі, певне, немає людини, яка так, як він, знається на травах. І ще не менш важливе у нього, що не взяв за звичку комплексувати, з’явилось багато нових друзів, кожна секунда – це пошуки в галузі літературознавства, історії. А за тим – і перші проби пера.  З огляду на це, я вже тоді зрозумів, що можу допомогти знедоленим і, хоч якось вдихнути в них надію на краще...

    Але Юрій тоді ще не знав, на що наражається, коли виник задум створити таку собі  громадську організацію, яка б разом з державою  взяла на себе частину властивих саме їй турбот про інвалідів. Та, окрилений першою спробою своїх особистих можливостей, серед яких на чільному місці було душевне сприйняття чужої недуги, готовність протистояти труднощам, пішов з поклонами по широкому колу різноманітних державних і недержавних інстанцій. Уперше відчув міць неприступної бюрократичної стіни, а було це у період минулих передвиборних перегонів до рад усіх рівнів. У районі тоді широко розгорнула свою діяльність організація волковського “Демсоюзу” – одна з грошовитих на той час політичних партій. ЇЇ функціонери районного рівня ніби щось і пообіцяли Юрію, але за передвиборною метушнею, мабуть, забули про    обіцянку.

Саме тоді, не солоно ївши, мій співрозмовник зустрів на шпальтах “Сільських обріїв” замітку про початок діяльності на теренах району дорадчої служби. Туди й пішов з простягнутою рукою. Прислухалися, і десь через півроку знайшлося 1000 гривень для реєстрації новонародженої громадської організації, яку красномовно нарекли “Сильні духом”. А Юрій Горкун став головою правління і, як він з неприхованою іронією сказав: “ І розпочалося стражденне сходження на мою Голгофу”...

Найперше, за що взявся лідер “Сильних духом” – став оббивати пороги , аби забезпечити інвалідів пристойними візками і ходунами.

– Чому саме ми взялися за візки? – запитав і сам відповів – Я зіткнувся з фактом, що люди чекають їх роками. Хоча раз на два роки візки і дають по державній лінії, інваліди нарікають на їх конструктивну недовершеність і непристосованість до використання у побуті. Як кажуть, “ на тобі, небоже...”. Буваючи у інвалідів у обійстях, спостерігав, як у хлівах припадали порохом по 2-3 візки, якими бідолахи жодного разу так і не змогли скористатися. Спочатку думав, що якщо таких людей у районі з десяток, то ще якось змиритися з цим можна, а коли дізнався, що таких понад 60 осіб, повірте, за голову взявся.

То був 2003 рік. Коло чиновників, підприємницьких структур, громадських організацій, куди довелося стукати Юрію, то розширювалося, то звужувалося, а результат один – його не почули.

– Тут проблема ось в чому, – роз’яснив він, – для того, щоб інваліду завезти візка, його майбутньому власникові слід зробити попередні заміри: у когось голова не тримається, у  когось після інсульту бік не рухається. А в нас же як: грюк-стук, аби з рук, та й то за одним шаблоном. Куди  б не зверталися – скрізь розводили руками. Тоді і визрів єдиний висновок: одна надія на закордон.

Отак стежка привела до Білої Церкви, де діє громада “Божії приховані скарби”, яку очолює американка з Каліфорнії Ніта Хенсон. За благодійні пожертви американців вона й організовує завезення інвалідських візків до України. У тому ж таки 2003 році до нашого району дві великі фури завезли нові візки, які безплатно були роздані усім потребуючим інвалідам. Але то тільки легко  казати “завезли”. А до цього ще потрібно було з-за океану доставити їх літаком , витримати всі формальності на митниці, перевантажити на автомашини та ще яку далечінь везти.

– Головне в цьому, – робить висновок Юрій, – що нас побачили і почули, а також відчули, що ця допомога піде на благо. А для наших людей яке ж це полегшення! Вони  відчули, що зручніше сидять, стають мобільнішими і що хоча б якісь проблеми вирішені.

Для них – так, а для Юрія Горкуна – це лише дещиця залагодженої справи. А як  же інакше, люди в силу погіршення стану здоров’я  стають інвалідами, інші помирають, а це означає, що у когось потрібно забрати візка, а комусь привезти. А зберігати обмінні фонди де?

Отут, як гриби після дощу, ростуть все нові і нові проблеми. І знову доводиться оббивати пороги, щоб розчулити глухих до людських бід чиновників. Але краще про свої митарства хай розповість сам Юрій.

– Я вже два роки зберігаю візки у власному гаражі і нікому до цього немає діла. А чим поїхати до інваліда, щоб за- брати, або привезти візок? Домашній телефон, який я використовував здебільшого у службових справах і заборгував 350 гривень, відключили. І знаєте, якось стало не по собі – американці на наше звернення привезли матеріальних цінностей на суму близько 50 тисяч доларів, а ми за якихось три сотні гривень, витрачених не на приватні розмови, отак ось роз- правляємось з непокірними. Набрид я, як гірка редька, в нашій райдержадміністрації, якось незручно стає при зустрічі з тим чи іншим чиновником, ніби не він мені щось пообіцяв, а я йому щось винен. Тут же потрібна якась розумна межа, не для себе ж прошу.

Правий  чи  не правий Юрій – з якого боку хто подивиться, так і буде. Але йдеться про серйозні речі. Якщо велику частину турбот про інвалідів взяла на себе держава в особі районного управління праці та соціального захисту населення, то не можна скидати з рахунку і внесок у цю справу громадської організації “Сильні духом” та її голови правління. У тому, що вона чогось таки варта, переконує і наступне. Юрій розповів, як побував нещодавно у сусідніх Володарському і Тетіївському районах. Люди, які там опікуються проблемами інвалідів, запропонували гостю, довідавшись про його добродійні справи, поширити “сферу впливу”  благодійництва і на їх райони. Можна  здогадатися, як це сприйняв наш ентузіаст, коли він у своєму районі ні до кого не може достукатися. І добре, що не погодився. От якби для нього були створені елементарні умови роботи у нас, то... А так, навіть примітивного приміщення для зберігання матеріальних цінностей немає, як і немає кімнати, де можна зустрітися з людьми. А що, телефон для службових справ не потрібний? А як організації розпорядитися інформаційним ресурсом, коли і старенької друкарської машинки немає? А з інвалідами ж потрібно підтримувати постійний зв’язок. То що, нехай усе тримається на голому  ентузіазмі?

До речі, на моє питання про винагороду за такі митарства, мій співрозмовник дав приголомшливу відповідь: жодної копійки. Подивування посилилося, коли почув, що перебиваючись тимчасовими заробітками, Юрій кожну копійчину витрачає на бензин для відвідин інвалідів чи на  поїздки за обміном досвідом.

Немає сумнівів, що проблеми, про які бідкався мій співрозмовник, справді існують. І, навіть, коли щось і перебільшено, погодьтеся, що чисто по-людськи його можна зрозуміти . Бо міг би й кричати на кожному розі про свої заслуги, як це вміють окремі люди робити. А так, лише з притаманною йому терплячістю самостійно розбирається у її суті. Хоча, це й не кращий вихід.

Пишу ці рядки, а непокоїть думка: а як живеться іншим громадським організаціям, коли “Сильні духом” долають стільки перепон? І чому не знайшлося з 126 зареєстрованих у країні партій жодної, яка б опікувалася і проблемами інвалідів у районі, і взяла під своє крило громадську організацію?

Думаючий читач, звичайно, поставить риторичне питання: то хто ж сильний духом? Інваліди, котрі щодня, щогодини чекають на добре слово та підтримку, ентузіаст, про якого йшла мова, чи чиновники, які не чують ні тих, ні інших? Очевидно, відповідь тут випливає із суті порушених у цій статті проблем.

М.ЦИМБАЛ.