У містечко Ставище він приїздив улітку 1914-го та 1915 років як репетитор. Тоді тут ще вирувало шляхетське життя: піші, кінні та річкові прогулянки, теніс, візити гостинності...

1928 року Івашкевич оселився з дружиною поблизу Варшави та назвав свою віллу «STAWISKO».

Ось початок спогадів: «Літо 1914 року видалося незвично спекотним на Україні.

Я несподівано опинився в самому серці родючої рівнини, за п’ятдесят кілометрів від залізниці, у типовому українському селі Ставище, розміщеному над величезним водоймищем, що лише через евфемізм називалося ставом — насправді ж то було формально значне озеро.

На стрімких укосах яру, внизу якого дрімало озеро, з одного боку лежав чудовий парк і висотів палац Браніцького, а також ампіровий костьол, де була хрещена моя мати; з іншого боку підносилися білі хати, кожна захована в зеленому садку. На самій вершині пагорбу, куди збігала широка безладна дорога, так характерна українському пейзажу, підносився старий мурований голландський вітряк, потемнілий од часу, з одламаними крильми, давно невживаними. Про той вітряк ширилися всілякі легенди. Він зачіпав не лише мою уяву: був неодноразово змальований; Міцінський {Тадеуш Міцінський, 1873-1918, польський поет, один з піонерів експресіонізму та сюрреалізму} обрав Ставище місцем подій для своєї повісті «Віта» (1913) і вмістив там герцога Йозефа.

До Ставища я прибув за два місяці по смерті його власника, графа Владислава Браніцького {помер 12.04.1914}, який не залишив по собі нащадків. Постать останнього спадкоємця Ставища була незвичайно популярна й оповита тисячами легенд».