Исторические факты об известных людях, которые родились, жили, были проездом в Ставищенском районе или внесли свою лепту в развитие и благополучие района. Санкт-Петербург
Письма В. Затонского ЦК КП(б)У и Киевскому обкому партии о голоде и издевательства власти над населением южных районов Киевской области 3-4 июня 1932
Остальные районы при том же неблагоприятном соотношении культур и сильном засорении севооборота просом будут иметь недохват площади: Тетиев свыше 7000 га. Ставище – 11 тыс. га, Буки – 13 тыс. га, при этом Ставище и особенно Тетиев, если бы удалось подбросить посевной материал (желательно гречиху), могли бы при напряжении еще по 4–5 тыс. га посеять. По Букам уточненных расчетов сейчас нет, но похоже на то, что у них лемитом будут не семена, а сроки. Им придется сеять буряк до отказа, частью на риск, чуть ли не 15–16 июня и уже поздно будет подогнать самые поздние культуры. Семян они имеют на 10 тыс. га и эти рассчитывают еще засеять. Им на это понадобится в самом лучшем случае дней 12–13, так как земля еще не паханная, а сеять можно будет лишь севалкой – на разброс семян не напасешься. Я сразу же по приезде дал указания районам создать максимально благоприятные условия для охвата пустующих земель любыми культурами, семена которых могут найтись у крестьян, например, арбузы, тыквы, некоторые огородные растения. Предложил отвести всем желающим участки земли колхозникам в индивидуальном порядке, с тем, чтобы считать их огородами, даже если они окажутся на посевной земле, не приставать с контрактацией, лишь бы сеяли хотя бы для себя и своей скотины. Районы идут на это, особенно Ставище, но много на этом уже не засеешь, тем более, что развязать хозяйственную инициативу от опеки сельского начальства вовсе не так легко. Так называемый актив все норовит «усуспільнити» и зажать до бесчувствия. В создавшейся обстановке любому крестьянину гораздо легче спекулировать, чем заниматься производственной деятельностью. Спекульнул – урвал – твое счастье, корову же свинью, курицу, грядку овощей, пучок луку в любой момент могут «усуспільнити» – примеров хоть отбавляй. … Между прочим, в районе приобрела широкое распространение квалификация любой гнусности, какую себе позволяет то или иное начальство, как «левый загиб». Не уголовщики, видите ли, а перегиб, да еще в «левую» сторону, вроде, как благородная болезнь. Совершенно такие же издевательства, только не во всех селах были и в Ставищанском районе. Более «мелкие» же загибы, вроде продажи имущества, в том числе хаты за невзнос «добровольных платежей», произвольные штрафы, аресты «усуспільнення» – насчитываются сотнями по каждому из этих районов. Особенно запутано с коровами. У одного взяли, у другого – выменяли. В конце концов незаконно взятая молочная корова оказывается у третьего хозяина, который ее получил уже законно. Чаще всего в обмен на свою недойную, которая уже зарезана и съедена. Вернуть даже уцелевшую и явно зря взятую скотину оказывается вовсе не просто. Уплатят по цене заготовок – это небольшое удовлетворение, когда сейчас за дойную корову платят 1000 руб. и более. Незаконно изъятого хлеба не вернешь, раскраденного барахла не найдешь, построить сотни хат по одному Тетиеву (ломали и в Ставищах, а переселениями меняли и продавали везде) в один год нет возможности. Сейчас надо дать потерпевшим хотя бы моральное удовлетворение над мерзавцами. Затем необходима продовольственная помощь голодающим. До сих пор отпущенные фонды не могут прикрыть нужды. Речь идет о сотнях тонн по каждому району, правда, небольших сотнях. Например, по Ставищу я пробовал прикидывать. Из заявки районцев, с т. Кечинским, 440 тонн, величина в 300 тонн, мне кажется убедительно. Всех остроголодных мы кормить не можем и при этом. На базарах бойко торгуют печеным хлебом. Цены бешенные – 3–4 руб. фунт, примерно. За безценок продают одежду и прочие предметы домашнего обихода, чтобы купить кусок хлеба или стакан крупы (тоже 2–3 рубля). Кражи приняли невероятные размеры. На ночь во многих селах коров заводят в хаты, спасаясь увода. Много случаев увода и зареза на мясо лошадей. Куры почти перевелись. Например, в огромном селе (около 500 дворов) – Богатырке – за неделю наменяли 180 яиц, несмотря на то, что обменный товар прекрасный: селедки хорошего качества и конфеты тоже не плохие и весьма привлекательные. По словам селян, курей они ликвидируют в спешном порядке, чтобы не покрали. Свиней и других животных тоже не видать почти. Восстановление разрушенного хозяйства потребует изрядных вложений и придется на это пойти: словесностью не отделаться. Но так как сразу всего не вернешь, то надо сейчас добиваться восстановления кредита у изрядно изверившейся массы. Местные власти и парторганизации не всегда это понимают и продолжают надеяться на политику твердой руки или наоборот в период хлебозаготовок, а сейчас далеко не искоренен, когда на середняка и даже бедняка переносились механические методы обращения с кулаком. В результате – ликвидация хозяйственной инициативы и усиление рвачества. Не думаю, чтобы в этих районах можно было много хлеба заготовить. Колоски будут снимать еще незрелые, частью от недостатка питания, частью – от жадности. Если народ ко времени уборки не удастся привести в чувство, будет исключительно тяжелая осень.
ЦГАОО Украины, фонд 1, опись 20, дело 5245, листы 15-24. Машинопись. Санкт-Петербург
Получив воззвания из-за кордона, Якубович совместно со своим заместителем «Галайдой» размножил их и разослал к Дударцам Владимиру, Адаму и Александру, Савицкому Ивану и Мещанюку Василию для распространения. Савицкий Иван прибыл из-за кордона в январе месяце 1921 года, служил до этого в петлюровских частях; поступив в Ставищенскую семинарию, не амнистировавшись и получив две таких прокламации, через Яскульскую-Грабовскую, отказался их принять, но не сообщил об этом властям. Дударец Владимир, получив прокламации для передачи брату Александру, таковые утерял и тогда же в стенах Ставищенской семинарии, учеником которой был Дударец Владимир, ученик Иваненко Роман нашел прокламацию и передал ее ученику Пацеле Тихону, который, переписав ее, возвратил Иваненко Роману 1 экземпляр, который последним был уничтожен. Копию воззвания Пацель Тихон передал ученику Бублию, который размножил ее, и после этого прокламации появились в м. Ставище. Якубович, будучи у Дударца Адама и узнав об учителе Ковальчуке Тимофее, которого Дударец посвятил в работу «8-го Повстрайона», посетил его, и Ковальчук Тимофей согласился быть членом организации и сообщил Якубовичу о старом бандитском деятеле («Сорокопуд») Григорие, с которым Якубович поручил связаться Титаренко («Ястребу»), узнав пароль от Ковальчука, что Титаренко исполнил, и Слюсарь согласился охотно участвовать в работе организации, и был назначен начальником Кривецкой делянки. Вайс Александр, служивший в Таращанском Политбюро в качестве Райуполномоченного, будучи уволен, организовал небольшой отряд, с которым совершал некоторое время грабежи, а затем, явившись к Ковальчуку Тимофею, с ним направился к Слюсарю («Сорокопуду») для переговоров о слиянии их отрядов в один, на что Слюсарь, заподозрив Вайса как агента ЧК, не согласился. Арестован Вайс был при винтовке, сабле и револьвере. Совершивши ряд преступлений по должности и сбежавший из-под стражи, желая искупить вину, он прислал деловоду Политбюро Пацелю Тихону письмо, которое последним было передано Красильникову-Демичу и в котором говорилось о существовании в Ставищенском районе подпольной организации, членами которой являются сотрудники Политбюро Пацель Петро, Дударец Александр и др., причем Демич по указанному письму ничего не предпринял.
1655 р. січня 28.- Під Уманню(?).- Лист великого коронного гетьмана Станіслава «Ревери» Потоцького до коронного підканцлера Анджея Тшебицького колишнього перемиського єпископа
«Посилаю вже сьому пошту, рушивши військо в Україну. Одну пошту – при виступі з-під Тернополя, другу – з-під Гусятина, третю – з-під Животова, четверту – з-під Буші, п'яту – з Нестервара, шосту – з Тростянки, сьому, нинішню, з усім, що тільки стосується справи, зреферував. У моєму попередньому листі, даному з Тростянки, я повідомив, що після з'єднання з ордою наше військо мало рушити з-під Умані, котрі не відпущу (?), враховуючи різні рації, бо всі ці наші праці в усмиренні шляху між Дністром і Бугом і ближньої України даремні, коли Умань не буде підкорена. У ній зібралася вся старшина тамтешніх міст, як-от: уманський Дзярунко, кальницький Богун, брацлавський Зеленецький, полковники Глух, Махаринський, Ференц Сербии та інші з великою кількістю козаків укрилися. Ці (полковники) залишені в тилу, підняли (?) весь люд. Раніше міста думали, що їх мали привести до покори, і ми вислали з цим до них. При цьому я послав до них пана обозного коронного з паном Соко- линським для запевнення, що Хмельницький не скоро дасть їм поміч. Тому вони хотіли схилитися до мене. Але не вийшло (?). До того ж його мость пан руський воєвода, захворівши, не прибув 25 січня. У минулий понеділок я підступив під Умань, у котрій самі ж козаки спалили два передмістя, монастир і хутір і укрилися у великій кількості в одній частині міста та замку. Цього ж дня, побачивши належне місце, я скерував туди на другий день, у вівторок, полки і регіменти; одні з його мостю паном руським воєводою зліва від спаленого міста, другі – разом з гарматами, в середині, біля мене з паном обозним коронним, котрий із своєю драгунією і добровільною челяддю свого полку добре діяв проти тих, які виходили перед валами, проганяючи їх з поля. Треті полки стояли від монастиря з паном подільським ловчим, котрий мав менший успіх, стримуючи тих, котрі виходили з того боку. Могло б дійти до доброї роботи, коли б з другого боку це було вчинено одночасно. Гармати і гранати чинили значну шкоду у такій гущавині людей, котрі надвечір вчинили вилазку протии пана руського воєводи. Тоді там піхота, добре витримавши, потужно дала їм вогню і загнала їх в самий вал. Однак обложені пильно стерегли вогнистих куль і зразу їх гасили, накриваючи мокрими ряднами свої доми і тому ми не добилися успіху у запаленні міста. Не довелося цього дня піти на штурм, відклавши це до другого дня. А ми мали добру надію на Господа Бога, думаючи, що могли б цей штурм щасливо закінчити. Однак якраз в цей час пан Брушкевич з паном Гродзицьким, ротмістром, який ходив з татарським роз'їздом, принесли відомость про Хмельницького, котрий йшов на допомогу Умані і вже був у Ставищах. Вони порубали козацьких «язиків» через те, що підходив ворог, але привели московських, котрі не могли сказати про козацьку потугу, а тільки про московську, котру оцінювали в шість тисяч. Через це, порадившися, ми знайшли слушним, щоб залишити намір підкорити Умань, бо це буде легше вчинити, коли Господь Бог подав би щасливу перемогу над Хмельницьким і подав би добрий кінець. Під Уманню довелося б і далі витрачати час. Хмельницького ж, котрий йшов на відсіч, можна було б виманити; коли про нього вчора взяли відомість, то, відступивши від Умані, проти Хмельницького виступили, палко просячи Господа Бога, щоб він так скерував речі, щоб з них було добро для Речі Посполитої. При нашому чеканні на відхід козаки вчинили вилазку і було тоді забито одного їхнього значного, кажуть, що уманського полковника, однак я не маю бажання розповідати про нього. Я відклав комісію до останнього дня березня, до часу воєнної пори. Про комплектування війська новими затягами вже писав і раніше до короля його мості, але ж військо й не було у тій кількості, яку хотіла б мати Річ Посполита, а на війні людей убуває, особливо іноземців, через хвороби. Послуги мої милості вашої мості, мого мостивого пана, старанно віддаю».
(БПАН у Кракові – ВР – № 1062 – Арк. 355 – Копія др. пол. XVII cm – Переклад з польської– Тексту документа передує заголовок, зроблений копіїстом: «Копія листа його мості пана гетьмана великого коронного пана Потоцького до його мості ксьондза підканцлера коронного 28 січня року Божого 1655»). Санкт-Петербург
Граф Платов Иван Матвеевич – сын героя 1812 г., донского атамана графа M. И. Платова, родился в 1795 году; поступил на службу казаком 2-го мая 1808 г. и до самого своего выхода в отставку (16-го декабря 1820 г.) находился в атаманском полку отца. Вместе с отцом он принимал деятельное участие в турецкой кампании 1809 - 12 гг. и в Отечественной войне. Произведенный 9-го апреля 1809 г. в хорунжие, он 3-го августа того же года участвовал при взятии г. Бабадага, затем, 22-го числа – при штурме крепости Гирсова, 29-го и 30-го – креп. Кавтенжи; 11-го июня 1811 г. он был назначен сотником, на следующий год (21-го февраля) – есаулом; 17-го июня 1812 г. П. сражался с французами под Гродном, потом 27-го и 28-го числа – у мест. Мира, где были истреблены 4 французские уланские полка; 6-го и 7-го августа он участвовал в бою под Смоленском, 12-го – при Дорогобуже, 26-го – при Бородине, 13-го и 14-го сентября – при Малоярославце, затем преследовал неприятеля вплоть до его обратного перехода через р. Неман и с 7-го по 26-е января 1813 г. был при осаде Данцига. Тогда же он был произведен в войсковые старшины и послан отцом с поручением на Дон. Вернувшись к своему полку в июле 1815 г., он совершил с ним поход до м. Ставища, а потом был опять командирован в Петербург; оттуда, произведенный 5-го февраля 1816 года в подполковники, в апреле уехал к себе на Дон. Здесь однажды на охоте он неосторожным выстрелом попал себе зарядом в левую щеку и глаз, и эта рана сказалась настолько серьезной, что долее служить сделалось невозможным: 16-го декабря 1820 г. он вышел в отставку с чином полковника и более 53-х лет прожил частным человеком, занимаясь делами благотворительности. Он много помогал бедным казакам при их снаряжении на службу и, имея свой конский завод, ежегодно даром раздавал от 50 до 60 лошадей. Помимо этого, он оставил по себе память, подарив донскому архиерейскому дому свою загородную дачу с садом и со всеми службами. Умер в Новочеркасске 7-го октября 1874 г. Он был кавалером орд. Почетного Легиона, пожалованного ему Людовиком XVIII.
"Донская Газета" 1874 г., № 4; "Донские Обл. Вед." 1874 г., №№ 84, 93, 94, 96; "Донск. Епархиальные Ведом." 1874 г., № 21. {Половцов}
Тут я узнал некоторые обстоятельства о том разгаре, которое приняло дело по поискам о существовании тайного общества и об аресте некоторых лиц: здесь же сообщили мне о положительном признании Николая императором, и, хотя вскользь, я услышал о происшедшем 14 декабря в Петербурге. С сокрушенным сердцем должен был я расстаться с женой и воротился уже один в Умань. Как Корнилов был еще в отсутствии, получено мною было приказание из главной квартиры привесть дивизию к присяге уже Николаю Павловичу; я собрал Днепровский полк и, учинив это, поехал в Ставище, чтоб то же сделать и с Азовским полком, что и было исполнено. По возвращении из Ставища в Умань я встретил посланца с летучей военной почтой, в которой уже возвратившийся дивизионный командир Корнилов давал приказание Азовскому полку помимо меня и приказывал также полковому командиру относиться к нему помимо меня. Тут уж ясно мне стало, что и мой черед, если еще не преследования, то опалы начинается.
Князь Сергей Григорьевич Волконский (1788 - 1865) – генерал-майор, бригадный командир 19 пехотной дивизии (1825); герой Отечественной войны 1812 года, декабрист. Единственный генерал действительной службы, принявший непосредственное участие в движении декабристов. В 1819 году вступил в «Союз благоденствия», в 1821 году – в Южное общество. С 1823 года возглавил Каменскую управу этого общества и был активным участником движения декабристов. 5 января 1826 года арестован по делу о восстании Черниговского пехотного полка, привезён в Санкт-Петербург и заключён в Петропавловскую крепость. Осуждён по 1-му разряду, лишён чинов и дворянства. 10 июня 1826 года приговорён был к «отсечению головы», но по Высочайшей конфирмации от 10 июля 1826 года смертный приговор был заменён на 20 лет каторжных работ в Сибири.
45-й пехотный Азовский генерал-фельдмаршала графа Головина, ныне Его Императорского Высочества Великого Князя Бориса Владимировича полк (1700-1918).
Родился 1899 г. в г. Ставище Таращанского уезда Киевской губернии. Украинец. Крестьянин. Окончил сельскую школу. Беспартийный. В Армии УНР с 1919 г. Служил во 2-м курени 10-й бригады 4-й Киевской дивизии. Во время Второго Зимнего похода – казак 1-й бригады 4-й Киевской дивизии. Расстрелян 22 ноября 1921 в г. Базар, Реабилитирован 27 апреля 1998 г.
Государственный архив СБУ, арх. 74679 фп., т. 1, л. 330.
Один, из 359 участников Второго Зимнего Похода под руководством генерала-хорунжего Армии УНР Юрка Тютюнника, расстрелянных в ноябре 1921 года под городком Базар на Житомирщине. Санкт-Петербург
У кожного врятованого єврея був рятівник, а досить часто і не один. Вражає доля мешканки Білої Церкви, 1926 р.н. Влітку 1941 р. разом із сестрою вона виїхала на канікули до рідні в с. Ставище. Звідти евакуюватися не змогла. Зв’язок з батьками, що лишились у Білій Церкві, був утрачений. У грудні 1941 р. розпочалась акція. Ще до виставлення охорони дівчинка залишила будинок, уникнувши смерті. Розпочався довгий, сповнений небезпек шлях до поятунку. Певний час вона переховувалась у мешканки Ставищ, а потім знайшла притулок у Жашкові. Дізнавшись, що у Ставищах врятувалась єврейська дівчина, вона вирішила її розшукати, вважаючи, що це її сестра. Виявилось, що сестра все ж загинула. Поневіряючись, дівчинка потрапила до дитячого будинку с. Плютенці. До цього закладу вона потрапила за участі начальника Ставищенської поліції. Виправдовуючи себе під час слідства, поліцай розповідав, що дівчинка прийшла в поліцію і просила її розстріляти, оскільки їй набридло переховуватись у лісі. Начальник поліції направив дитину до с. Розкішне Ставищенського району, наказавши старості влаштувати її на роботу. Проте дівчинці довелося покинути дитячий будинок, оскільки директор закладу дізналася про національність вихованки. По дорозі до Жашкова її заарештували поліцаї і відправили до Німеччини, звідки вона повернулася в 1945р.
Источник: Всеукраїнська асоціація "Нова Доба" Санкт-Петербург
22 июня 1941 года, когда началась такая долгая, кровавая, безжалостная война, наша семья жила в Перемышле, в Западной Украине. Отец был военнослужащим, старшему братику – 3 года, мне – меньше 2-х лет, сестрёнке – всего 1 месяц. Да и самой маме было всего 21 год... Территорию части и нашего городка начали бомбить в 7 утра. Не описать панику, женские крики, детские слёзы. Мама рассказывала, что братик залез под стол и кричал: «Закройте небо!" Подъехала "полуторка" для эвакуации семей с детьми. Матери, в чём были, хватали детей и забирались в кузов, где уже и места не было, Водитель просил подождать следующую машину – но люди цеплялись за борта, догоняли машину. Примерно через 15 км нас догнала авиация, полетели бомбы. Водитель свернул в лес, и лесными дорогами мы добрались до вокзала. Маме повезло: она сидела с грудной дочкой в кабине, рядом находился чужой мальчик, который забрался в кабину сам, а его мама об этом и не знала. Она осталась в лесу его искать. Я тоже как-то оказалась не в кузове машины. Вместо сына она нашла меня, и мы пешком шли 5 км к вокзалу. А там – как в муравейнике. Эта женщина упросила начальника вокзала объявить по радио, что она ищет сына, а с ней не её девочка, то есть – я. К нам подошла наша няня Таня, я её узнала. Через сутки дали вагоны на Киев, эта женщина вместе со мной поехала в Ставище, где жила моя бабушка и где могла быть моя мама с тем мальчиком. Через три дня мы доехали до Ставища – и какая же была радость, когда состоялся "обмен"! Звали моего "побратима" Теличкань Анатолий, в 1955-58 годах он учился в Уманском СХИ. Всю войну мы прожили на оккупированной территории. Я помню этот постоянный страх перед полицаями – ведь могли дознаться, что мы – семья военного.
Источник: Газета «Уманьский час» №4 (32) 05.05.2010г. Санкт-Петербург
Бойко Иван Акимович, полковник в отставке. Родился 19 марта 1924 года в селе Подворках Переяслав-Хмельницкого района в Киевской области. Участник боевых действий в составе 1-го Украинского фронта 3-й Гвардейской танковой армии 182-го инженерно-механизированного батальона. Разведчик, старшина взвода разведки. Принимал участие в боевых действиях при освобождении Украины, Киева, на Букринском и Лютежском плацдармах, освобождал Васильков, Фастов, Хмельницкий, Винницу, Варшаву, Польшу. Под Краковом был ранен. В 1947 г. демобилизован. Вернулся в Переяслав-Хмельницкий, где стал председателем городского потребительского общества, которое восстанавливало разрушенное немцами хозяйство – магазины, предприятия общественного питания, складские помещения и другие объекты. Экстерном закончил 10 классов. Направлен на учебу в черниговскую школу Центросоюза, а после ее окончания на работу в Ставищенский район Киевской области. Был председателем райпотребсоюза Ставищенского района Киевской области, восстанавливал разрушенное немцами народное хозяйство. За шесть лет его работы в Ставищах и в районе было построено более 30 магазинов и предприятий общественного питания. В 1961 году областным комитетом партии был переведен работать начальником управления торговли Киевской области, тогда же ему было присвоено звание экономиста высшей категории. В 1982 году – начальник управления транспортных средств Министерства торговли СССР, а в 1984 г. проректор Института повышения квалификации руководящих работников и специалистов торговли СССР, где проработал до 1991 года. Восемь раз избирался депутатом районного, городского и областного советов. Потом около 20 лет отдал работе в ветеранских организациях города Киева. Награжден четырьмя орденами, медалями «За отвагу», «За боевые заслуги» и всеми юбилейными.
Микола Миколайович Біденко – український поет-перекладач з польської, чеської мов.
Народився 22 травня 1951 р. в с. Гейсиха Ставищанського району Київської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Інвалід. Автор поетичних книжкок «Важкий метал», «Скелет блискавки», «Мисліте», «Усвідомлена необхідність», «Ліки зі смерті», багатьох публікацій в періодиці. Лауреат премії імені Василя Симоненка.
Народився 27 листопада 1959 року в селі Полковниче Ставищенського району Київської області. Навчався в Полковницькій школі. Після закінчення школи, поступив в Білоцерківський сільськогосподарський інститут на ветеринарний факультет, який закінчив в липні 1984 року, отримавши кваліфікацію ветеринарний лікар.
З 1984 року працював ветеринарним лікарем Ставищенського міжгосподарського підприємства по виробництву свинини , ветеринарний лікар забійного цеху птахофабрики “Ставищенська”. З 1989 по 1992 р.р. працював головою колгоспу “Перемога” с. Полковниче Ставищенського району. А також працював на посадах директора МП “Контактон”, ТОВ “Ореол”, заступником голови правління по торгівлі Ставищенської райспоживспілки, а також головою фермерського господарства “Сівач”.
12.03.2005 - 17.04.2010 - голова Ставищенської райдержадміністрації Київської області. Призначений Розпорядженням Президента України від 12.03.2005 р. № 569/2005-рп. Звільнений Розпорядженням Президента України від 17.04.2010 р. № 333/2010-рп у зв'язку із закінченням строку повноважень Президента України.
Эмиграционная, особенно еврейская, волна с каждым днем принимает все большие размеры. О ее величине говорят следующие факты: в местечках Машков, Тетерев, Пятигоры, Ставище, Володарка, в каждом из которых жило до 20 000 евреев, теперь не найдете ни единой еврейской семьи. Объясняется это тем, что после запрещения свободной торговли большинство еврейского населения местечек очутилось в критическом положении. Некоторые, несмотря на запрещение торговли, пытались обойти эти декреты. В ответ на это начались массовые аресты, пытки и расстрелы. Создались такие условия, при которых у каждого из бывших торговцев было два выбора: или эмигрировать, или умереть от голода. Большинство эмигрировало или пошло к повстанцам.
Газета «Время» (Берлин), за июнь 1921 года
Интересно, где они нашли 20 000 евреев в Ставище в начале 20 века? Их было в пять раз меньше. Санкт-Петербург
Статья в газете «New York Times», о поездке Марты Лир в 1994 году в Ставище, для того чтоб увидеть места, где жили её предки-евреи, вынужденные покинуть Ставище после погромов 1917-1920 годов. Cтатья называется - The Roots People. By Martha Lear. Published:July 31, 1994.
Мої батьки народилися в Україні й емігрували до Америки ще дітьми. А я їх про те нічого й не розпитувала... Ви не задаєте подібних запитань доти, поки запитувати вже нема в кого. У нас були коробки з фотознімками з батьківщини. На одному зображені люди довкола возика на полоззях. Я ніколи не цікавилася, хто ті люди, де вони аж доти, як останній, хто міг знати, помер. Тоді я взяла лупу. Маленька дитина, на яку я не звертала уваги, виявилася моєю матір’ю. От саме тоді мені й захотілося дізнатись усе. І я вирушила шукати містечко. Відомо, що моя мати народилася поблизу Києва, що її батько володів невеличким скипидарним заводом, і я чула про місцевість із назвою Ставище. Все інше було переказами ніби про Едем: прогулянки мальовничими лугами, ігри в хованки в чудовому лісі, перший поцілунок над ставком. І більше я нічого не мала для своїх генеалогічних розшуків. У Москві кілька єврейських вчених переконували мене, що я нічого не знайду. Геннадій Естрайх (https://goo.gl/FtLJDm ), докторант із єврейської соціолінгвістики в Оксфорді, сказав: «Навіть якщо ти знайдеш це Ставище, що далі? Ти ж не Кеннеді, який їде до Ірландії шукати свої корені. І то, у нього хоч були шанси знайти: там була культура… Якщо ти знайдеш ту місцевість, доторкнешся до якоїсь стіни, візьмеш жменю землі, що це змінить? Нічого! Корені в культурі, яка вже зникла. Все інше нічого не значить.» Годиною пізніше він подзвонив. Виявляється, він пішов до бібліотеки, взяв енциклопедію 1963 року: Ставище, населення 6000, Київська область. У Києві Стер Єлезаветський (https://goo.gl/TBdiSf), історик, сказав, що знає моє Ставище. До революції там мешкало 8000 населення, половина з них євреї. Більшість утекли від погромів у 1918-20 роках, лише 99 залишалося. Та коли німці захопили Ставище 17 липня 1941 року, то вбили всіх євреїв. І тепер навряд чи там знаду я хоч одного єврея. Я найняла перекладача й подалася на південь. Три години їзди через пласкі коричневі поля та бідні сірі містечка я чула голос моєї матері, враженої, здивованої: «Моя божевільна доню, чому ти хочеш дістатися місця, з якого ми ледве втекли?» Ставище забудоване низенькими маленькими будиночками та муніципальними будівлями радянського модерного стилю. Ми зустріли мера, Олексія Григоровича Кравчука. Я розшукувала відомості про прізвище Пугач. Але записів не було. «Будь-які архівні матеріали можуть бути у Києві», — повідомив мені Кравчук. І немає у Ставищі скипидарного заводу. Але є 9000 населення. — А чи є тут які євреї? — запитала я. А чо’ ж нема? Є. — відповів Кравчук. — У нас кілька єврейських родин. (Їх було 11, більшість літнього віку). Ось у нас полковник, 30 років працює начальником ДАІ — єврей. Мабуть, він і по-єврейськи говорить, — припустив мер. Поліцейський! Не можу повірити! Я вміла трохи розмовляти їдишем, сотню слів перейняла від бабусі. Кравчук комусь зателефонував, і скоро відкрилися двері. Перед нами стояв у сірому, червоному та золотому бравий коп, у погонах, із мідними ґудзиками, — істинно як оперетковий полковник. Я вдивилася в його обличчя — то був неначе мій дядько Френк. — Зиґмунт Юзефович Ковельман, — відрапортувався він, віддав честь, але так із самоіронією, що я зрозуміла, що він протримався на своїй роботі 30 років не лише через те, що був добрим партійцем, але й доволі кумедним чоловіком. Чи розмовляв він на їдиші? «Трохи», — відповів він, і вручив мені візитку з написом: «Маршрути коріння, Міріам Вейнер, Нью-Джерсі» (https://goo.gl/H4Pq2U). Я ледь не гепнулася на підлогу: Вейнер, сертифікована генеалогістка, як мені сказали, приїздила до містечка. Полковник провів їй екскурсію довкола, як і мені згодом. Синагога не збереглася, але було єврейське кладовище, музей із картинами в пам'ять про вбитих нацистами євреїв. Директор музею — похмурий сірий чоловік, який певно що й не чув про перестройку. — Тут Велика Зала Слави Героїв Соціалістичної Праці, — повідомив він, проводячи нас через маленьку кімнатку, наповнену експонатами й картинами про життя щасливих робітників. Зрештою він зупинився перед великою картиною, на якій солдати націлили зброю на цивільних, що стояли безладно на краю яру. — Хто ці люди? — запитала я. — Ставищани, — відповів спідлоба. На кладовищі, на занедбаному пагорбі поза містечком, ми знайшли «Ставищан». Вони лежали у двох могилах: чоловіки в одній, жінки в іншій, — розділені по смерті за традиціями ортодоксального єврейства. Їх розстріляли у лісі неподалік (там, де моя мама гралася в хованки?) і пізніше поховали тут. Ми пройшлися між могил: Вейссман, Каґан, Єльнік, Ковельман, мати полковника, померла 1975-го. Як вона пережила війну? Родина виїхала до Росії. А під час погромів вона також виїхала? Він не знав. — Чи можна з ким поговорити, хто б пам’ятав ті часи? — запитала я. — Та, немає в Ставищах таких старих євреїв, — відповів він. Мати його друга, їй 90 років, може пам’ятати. Вона хоч не єврейка, але товаришувала з єврейськими жінками. Ми проминули центр старого штетла, звичайною вулицею, як і інші, але на ній ще жило кілька єврейських сімей, як сказав Ковельман. Чоловік на кутку — перукар Шехтман. Після короткого знайомства я вже була в домі Григорія Шехтмана та Бузі Сухар, які у свої 65 виглядали на десять років старше. Так, Шехтман пам’ятав синагогу. Він ходив туди зі своїм батьком на свята. Чи вони досі дотримуються святочних днів? Чи мають Пасхальний седер (https://goo.gl/YxEl6n)? Сухар сказала, що щось таке. Вона саме приготувала мацу і принесла трішки. Ковельман сказав: «Седер. Чи це не те, коли весь день поспішаєш, а потім гарно наїдаєшся на ніч?» Пара засміялася, а потім ніяково обоє глянули на мене, мабуть, засоромившись через полковника. «Ні, ні, це на Йом-Кіпур (https://goo.gl/RHrwGN)», — заперечили вони. Сухар під час війни була в концтаборі. Родина Шехтмана виїхала до Ташкента, а після війни повернулася. Загалом 80 євреїв повернулися. Повернулися! Я знову чула голос моєї матері — недовірливий. — Чому повернулися? — запитала я. Тут був їхній дім! До війни у них не було тут проблем. Євреї та українці вільно й часто спілкувалися один з одним. А як же погроми? О, та то давнє. Але після погромів і до приходу нацистів життя тут було досить пристойне. Навіть Ковельман закивав. Все, що я з’ясувала, виявилося не таким, як я собі уявляла: жменька євреїв зі жменькою єврейської культури, і не асимільовані, і не неасимільовані, доживали своє життя в місці, де ледь тримали спогади про своє минуле. «Корені в культурі, — казав Естрайх, — а все інше ніщо». Та зрештою то було місце, де виросли діти штетлу. Одначе штетл і був тут, і не був. Поки я обмірковувала все це, ми дісталися до дому Ковельманового друга. Кури клекотали на подвір’ї. Нагорі жінка у величезних чоботах несла величезний клунок повз древні будівлі ферми. Там, далі, стояв віз. Через дорогу був ставок, можливо ставок. І довкола було все однакове: та сама дорога, той самий віз, та сама жінка, ті самі чортові кури. Мені здавалося, що все це тут назавжди. І дивно було, як, Господи, наші предки могли сюди приїхати. Ми зайшли до маленького будинку. Вийшла бабуся, зморщена, зі сталевими зубами. — Я бачу те, неначе вчора. — Сказала вона, повертаючи свої молочні очі до дверей. — Вони посадили їх усіх у вози і повезли уверх дорогою, он туди. Я знала, що їх везуть до лісу, щоб убити. Я плакала, мені було так гірко. Я знала кількох із них з дитинства. Ми всі гралися разом. — Бабушка, — сказав Ковельман, — чи ви не пригадуєте ім’я Пугач? Ні, вона не знала такого. А чи пригадує вона, в які ігри вони грали? Вони примружилася, пригадуючи, а потім сказала: — Ми гралися у хованки в лісі. Я видихнула, почувалася знесиленою, але задоволеною. Я хотіла побачити ставок і ліс до сутінків, але вони наполягали перекусити. Закуска була жахливою, як і тости до горілки: «За президента Клінтона!», «За американський народ!» і, як сказав полковник, «За поліцію Нью-Йорка!» Він навіть усміхався, як дядько Френк. Раптом підсунувся до мене, дихнув на мене горілкою і почав співати. Спершу мелодію, а потім слова: «Ойфн пріпетшік… брент а фаєрл» (https://goo.gl/qw36sz). Я розхвилювалася. Бабуся співала мені цю пісню. Вона довга, а полковник солодко її виспівував, не розуміючи ані слова. Я приєдналася до нього і вперше в той день відчула щось рідне, хоча не можу сказати напевно, до кого або до чого. Я відчуваю досі. Іноді, коли лягаю спати, слухаючи Нью-Йорк, я чую пісню полковника. Вона звучить так солодко, як, можливо, і та, що співала мені бабуся. І я думаю: красиво заспівав, Ковельмане. Справді, дуже приємно.
Наполеон Орда родился в 1807 году в деревне Вороцевичи Пинского уезда Минской губернии (ныне Ивановский район Брестской области), в семье инженера-фортификатора Михаила Орды. В 1823 году он успешно окончил Свислочскую гимназию и поступил на физико-математический факультет Виленского университета. Во время учебы Наполеон Орда стал членом тайного студенческого общества "Зоряне", за участие в котором был в 1827 году исключен с четвертого курса и арестован. После 15-месячного тюремного заключения молодой человек вернулся в Вороцевичи, где находился под надзором полиции. В 1830-1831 годах он принял активное участие в восстании, вспыхнувшем на территории Польши - стал стрелком четвертого полка конной гвардии Литовского корпуса в Королевстве Польском и даже получил чин капитана повстанческой армии. После подавления восстания в 1831 году Наполеон Орда, опасаясь репрессий, был вынужден выехать за границу. В 1856 году после объявления российским императором Александром ІІ амнистии эмигрантам Наполеон Орда, которому в то время было 49 лет, оставил семью, обеспеченную жизнь и успешную карьеру в Париже и вернулся на родину. В свободное время Наполеон Орда много путешествовал по Беларуси, Литве, Польше, Украине. В поездках он делал зарисовки архитектурных и исторических памятников, городов и местечек, мест, связанных с жизнью и деятельностью известных людей. Свои рисунки художник выполнял карандашом, затем дополнял карандашный рисунок акварелью, гуашью и сепией. Именно эта техника рисования, которой Орда досконально владел, позволяла оперативно и наиболее точно отображать архитектурный пейзаж в условиях путешествия. Художник выбрал для себя также один формат бумаги - лист длинной около 30 см, наклеенный на планшетку. Всего художественное наследие Наполеона Орды включает в себя более 1150 акварелей и графических работ. Свои рисунки Наполеон Орда систематизировал и разложил по папкам, в которых собраны произведения за 1840-1880 годы. Произведения Наполеона Орды, отличающиеся строгой документальностью, являются ценнейшим источником для историков архитектуры и реставраторов, так как большинство запечатленных им объектов уже не существует, или их внешний вид претерпел значительные изменения. Умер Наполеон Орда 26 апреля 1883 года в Варшаве. Согласно завещанию, его похоронили в Янове (теперь Иваново Брестской области) в фамильном склепе.
Наполеон Орда. Кривец (губерния Киевская). Дворец, построенный Казимиром Подгорским
Наполеон Орда. Богатырка (губерния Киевская). Место рождения Богдана Залеского. (1875)
Кривец, … Принадлежит с селом Богатыркою Казимиру Балтазаровичу Подгорскому, коего прадед купил Кривец с Богатыркою от Залевского, при распродаже имений князей Вишневецких.1
Портрет Казимира Подгорского (1858г.). Возможно написан в Кривце.
Подгорские. Указом сената № 3355 от 31 мая 1836 Род внесен во 6-ую часть дворянской родословной книги Киевской губернии: Константин с сыновьями: Иваном-Александром-Сигизмундом, Евгением-Иваном и Октавианом-Иваном-Удальриком, Иван с сыновьями: Ипполитом, Цезарием-Викентием, Виктором-Стефаном и Александром-Рафаилом и Леонард, сыновья Удальрика, Леопольд и Феликс-Николай-Дионизий, сыновья Викентия, вместе внуки Николая, Иван, Николай, Анастасий, Бальтазар с сыном Казимиром-Иваном-Станиславом, Августин, Игнатий, Едмунд и Генрих сыновья Ивана-Непомуцена, внуки Бальтазара, все же от Константина Удальрикова правнуки Михаила, праправнуки Константина Александрова и Александр сын Бальтазара внук Михаила Константинова.2
1. Похилевич «Сказания о местностях Киевской губернии», Киев, 1864 2 Список Дворян Киевской губернии, Киев, 1906
Нові повідомлення
· 
Особисті повідомлення()
· 
Учасники
· 
Правила форуму
· 
Пошук
· 
