П`ятниця, 29.03.2024, 01:44
Ставище і Ставищенщина
ГоловнаРеєстраціяВхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Про селище Ставище [1]
Символіка [2]
Історія [6]
Про район [3]
Міні-чат
 Каталог статей
Головна » Статті » Ставищенщина » Історія

Історична довідка про Ставище


СТАВИЩЕ
 Завантажити файл в форматі  Word (95 kB)
 
Ставище — селище міського типу, розташоване на річці Гнилому Тікичі (басейн Південного Бугу), за 6 км від автомагістралі Київ — Одеса, за 17 км від залізничної станції Жашків. Віддаль від Києва — 136 км. Населення — 7,8 тис. чоловік.
На 1635 рік Ставище згадується вже як містечко, що мало оборонні укріплення та військовий гарнізон. Йому було надано магдебурзьке право, за яким, зокрема, ремісники об'єднувала в  цехи.
Селяни та козаки містечка взяли активну участь у визвольній війні 1648 — 1654 рр. Ще до початку загальнонародного повстання сюди прибув один з посланців Богдана Хмельницького — Ярема Кончевський, який дістав завдання встановити контакт з населенням  Наддніпрянщини. За його свідченням «містечко Ставище запевнило козаків, що міські гармати не будуть їм шкодити».
Після перемог, здобутих козацьким військом під Жовтими Водами і Корсунем, селянське повстання охопило всю Південну Київщину. В кінці травня 1648 року загін повстанців на чолі з Я. Радкевичем захопив маєток магната О. Замойського у Ставище. У роки народно-визвольної війни в Ставище неодноразово бував Богдан Хмельницький. 1649—1650 рр., під час підготовки до Молдавських походів, воно стало одним із пунктів, де гетьман збирав військо й обози. В січні 1651 року Богдан Хмельницький, за свідченням літописця, розмістив козацькі полки біля Бугу, а сам розташувався в Ставище.
У наступні роки Ставище згадується як укріплене козацьке місто. 1653 року сюди прибуло російське посольство для зустрічі з гетьманом. Одночасно тут з'явилися посланці Богдана Хмельницького — полковники К. Бурляй і С. Мужиловський, які повідомили, що гетьман переніс зустріч із Ставище в Чигирин, а тому 24 червня посольство вирушило до резиденції гетьмана.  У вересні цього ж року Богдан Хмельницький зупинявся у Ставище на ночівлю, прямуючи з військом у м. Корсунь для зустрічі з російськими послами  Р. Стрешнєвим і М. Бредіхіним.
Як свідчать у своїх записах члени російського посольства, що перебували також в місті, Ставище оточував частокіл, в якому було 2 проїжджі вежі з ворітьми, 2 глухі вежі з непроїжджими ворітьми. До першого укріплення примикало друге, що також мало частокіл з проїжджою і глухою вежами. В укріпленні стояли вряд велика мідна і дві залізні пищалі. Для потреб оборони зберігалося 40 пудів свинцю і 50 пудів пороху. В місті налічувалося 6 церков.
Після Переяславської Ради населення Ставище присягнуло на вірність союзу з Російською державою. Ставище стало сотенним містом Білоцеківського полку. В ньому налічувалося 677 дворів, з яких 312 належало козакам 365 — міщанам. Взимку 1655 року біля Ставище сталася велика битва між військом Богдана Хмельницького й польсько-татарськими силами. В ході цього бою козацьке військо завдало ворогам значних втрат, вийшло з оточення і з'єдналося з російськими військами, які знаходилися в районі Білої Церкви.
В 1664 році на Подніпров'ї почалося велике повстання проти королівської Польщі та її прислужників, яке незабаром охопило майже всю Правобережну Україну. Центром його стали містечко Лисянка й Ставище. Повстання підтримали запоріжці на чолі з Іваном Сірком. Внаслідок повстань влада шляхетської Польщі на Правобережжі на деякий час була ліквідована. Для придушення повстання польський король весною 1665 року кинув великі збройні сили, але повсталі продовжували мужню боротьбу. У листі королю прибічник польської шляхти гетьман П. Тетеря з військового табору під Ставищем писав, що піднялася майже вся Україна і просив надіслати на допомогу якомога більше піхоти.
Обороною Ставище керували досвідчені козаки Дашко і Булгак, колишні сподвижники Богдана Хмельницького. Очоливши значні загони козаків і озброєних міщан, вони зачинилися в місті і захищали його до останньої краплі крові. Король Ян Собеський запропонував їм здатися, за що обіцяв зберегти всі вольності й привілеї, але козаки і міщани з гнівом відкинули ці пропозиції. На чолі шляхетського війська король поставив жорстокого карателя Чарнецького, який проголосив: «І на розплід не залишити русина». Чарнецький і Тетеря, з'єднавшись з кримським ханом, обрушили головні сили на Ставище. Тільки після 5-місячної облоги і кровопролитних боїв в кінці 1665 року їм удалося вдертися в місто. Багато жителів було вбито. Польський державний діяч і історик С. Твардовський писав: «Ні на яку стать не зважав розлютований жовнір, ні на дівчину, ні на вагітну жінку, ні на невинних дітей на грудях матері». Ставище, так само як і навколишні села, було зруйновано і опустошено, його укріплення і церкви спалено. З цього часу Ставище стало незначним містечком.
Після підписання Андрусівського перемир'я 1667 року Ставище, як і більша частина Правобережжя, залишилося під гнітом шляхетської Польщі. Повернулися тяжкі часи свавілля польської шляхти, нестерпного соціального і національного гніту. За таких умов відродження зруйнованого міста проходило дуже повільно. Тут ще тривалий час лишалися руїни. Тільки в кінці XVII — на початку XVIII ст. Ставище поступово починає відбудовуватись, поповнюватись переселенцями з навколишніх сіл, які мали тимчасові пільги й відбували тут менші повинності; прибулим козакам зберігались їх  привілеї.
Селяни Ставище взяли участь в народних повстаннях 1702—1704 рр., очолюваних С. Палієм, С. Самусем, 3. Іскрою, А. Абазином, а також у гайдамацькому русі. Так, у 1750 році в районі Ставище діяв загін гайдамацького ватажка Мартина Теслі, помічником і соратником якого був місцевий житель Степан Безрукавий.
В 1774 році польський сейм передав Ставище у володіння коронному гетьманові К. Браницькому; майже всі мешканці містечка були закріпачені. Після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії (1793 р.) Ставище стало заштатним містечком Таращанського повіту Київської губернії. Жителі Ставище не мирилися з кріпосництвом і вели тривалу боротьбу проти магнатів Браницьких. 1819 року в Таращанському повітовому суді слухалася справа про жителів Ставище, «що шукали звільнення з-під володіння графині Браницької». Як зазначалось у матеріалах суду, ставищенці «ходили натовпом, закликаючи не відбувати панщину і не виконувати будь-які повинності на тій підставі, що вони люди вільні». Справа тяглася кілька років і дійшла до сенату. Суд визнав ставищенців кріпаками Браницьких, а ініціаторів боротьби — селян А. Бойка, Н. Кравченка, Д. Коваленка, П. Поповича, І. Дем'яненка ухвалив «покарати кожного тілесно». Серед покараних батогами за невихід на роботу були й жінки — Марія Байда, Оксана Котловенко, Катерина Колесник та інші.
Браницькі встановили систему нестерпної експлуатації, часто вдавались до тілесних покарань кріпаків. У 1831 році ставищенці скаржились до Таращанського повітового суду на графських управителів, які жорстоко побили канчуками селян Палажку Крученкову, Пилипа Липника, Петра Байду та його дружину Явдоху. Щоб втихомирити селян, суд ухвалив оштрафувати економію на 5 крб., а від селян зажадав беззастережної покори. Зазнавали селяни експлуатації і з боку церкви. Успенська церква, що володіла в Ставище хутором Поповим Яром, зобов'язувала селян не тільки виконувати сільськогосподарські роботи та сплачувати податки, а й брати участь у зведенні різних будов, ремонті церковних приміщень, тощо. Тяжкий гніт зумовлював невпинне зубожіння селян. За переписом 1856 року., в Ставище налічувалось 297 господарств залежних селян, з них городників— 130, піших — 149 і тяглих —- 19. Городники мали лише невеликі наділи присадибної землі, піші — по 5 десятин польової землі на господарство, а тяглі — по 11 десятин. За користування землею селяни щорічно повинні були сплачувати Браницьким за кожну десятину по 2 крб. 70 коп. або відробляти по 16 чоловічих днів панщини. Крім того, селяни відбували на користь поміщиків значну кількість згінних днів на т. зв. громадських роботах.
Малоземелля, жорстока експлуатація спричинялися до селянських виступів. Особливо посилилася антикріпосницька боротьба селян Ставище в роки Кримської війни, під час Київської козаччини 1855 року. Селяни перестали відробляти панщину і записувались у козаки, щоб стати вільними. У Ставище було введено дві роти солдат; активних учасників руху заарештували, багатьох селян покарали різками. Грабіжницька реформа 1861 року не поліпшила матеріального становища трудящих Ставище, які задихалися від малоземелля. За одержані 1288 десятин землі вони протягом 49 років повинні були щорічно сплачувати велику суму — 2221 крб. викупних платежів. Селяни повністю втратили право на користування угіддями. Їх позбавили права збирати в лісі ягоди, гриби, горіхи, жолуді, тримати тут пасіки або заготовляти дрова, так само, як і будувати водяні млини, ловити рибу в річці й озерах. Селянам заборонялося користуватися дорогами, які проходили через поміщицькі поля, але ставили в обов'язок ремонтувати їх. Кращі землі Ставища залишилися в руках поміщиків. На 1900 рік з 5544 десятин земель, закріплених за містечком, 3271 належала поміщикам, 45 — церкві, 59 —- іншим станам. А селяни, які становили більшу частину населення містечка, мали всього 2169 десятин землі.
З кінця XIX ст. в Ставище починає розвиватися дрібна промисловість, переважно невеликі підприємства переробки сільськогосподарської продукції, значна частина яких належала Браницьким. На початку XX ст. тут діяв горілчаний завод, заснований ще в 1851 році, де було зайнято 24 робітники, вальцьовий млин, де працювало 8 чоловік, та цегельний завод з 20 робітниками, а також 10 вітряків, 4 просорушки і 14 кузень. Деякі безземельні селяни займались гончарним промислом. Багато безземельних і малоземельних селян працювало у графських маєтках або змушені були шукати засобів до існування в поміщицьких економіях та на промислах Катеринославської, Таврійської і Херсонської губерній. У Ставищенській волості лише протягом 1894 року брали паспорти для відходів на заробітки 1303 чол., в т. ч. 485 із Ставища.
Однією з поширених форм боротьби селян проти гніту були масові порубки поміщицьких лісів. Так, у 1884 році вони вирубали ділянку панського лісу, а коли Браницький прибув на місце порубки, селяни побили його кийками. На початку XX ст. виступи трудящих Ставище проти поміщицького гніту набули великої гостроти. У травні 1903 року селяни протестували проти захоплення графом Браницьким громадського ставу та городів поблизу річки Гнилого Тікича. Вони вигнали графських управителів, а потім і представників поліції. Для придушення виступу в Ставище прибули 2 ескадрони карателів. У грудні цього ж року селяни виступили проти межування землі. Для придушення цього виступу знову, прибули каральні загони. У вересні 1904 року селяни Ф. Почтар, С. Святина, А. Байда, С. Микитенко, П. Єременко та ін., які працювали за наймом, скаржилися київському губернатору: «Наймаючись на роботу в економіях графа, ми працюємо за дуже низьку плату; наприклад, за 12 нажатих снопів робітник одержує тільки один, при роботі косаркою чи жаткою — 16-й сніп, за складання хліба в скирти — 40 коп. на день, а за інші роботи й вивозку гною — 25 коп. на день». Скарга була передана в економію, але управитель відмовився зважити на неї.
Під час революції 1905—1907 рр. боротьба селян за землю посилилася. Трудящі Ставище неодноразово збирались на мітинги, вимагали негайного розподілу поміщицької землі. За виступ проти місцевих властей поліція кинула кількох чоловік до в'язниці.
В роки столипінської реакції зубожіння селянства посилюється, поглиблюється класове розшарування. Так, на 1912 рік із 397 селянських господарств Ставище 111 мали земельні наділи до 2 десятин. А тим часом 20 господарствам належало по 8—10 десятин землі. Біднота втрачала землю і перетворювалась на сільських пролетарів. У заможних господарствах постійно працювали по кілька наймитів, які зазнавали жорстокої експлуатації.
Сам вигляд містечка, де в 1900 році налічувалося 8580 жителів, свідчив про глибокі соціальні контрасти. Велика площа базару з рядами рундуків і заїздів, що належали 120 власникам, складала своєрідний центр містечка. Розкішний парк з будинками графині Браницької був наглухо відгороджений високим парканом. Пейзаж містечка доповнювали кам'яна церква, костьол, синагога та будинок волосного управління. А далі тягнулися убогі, чорні й похилені хатини селян і робітників. У містечку діяла всього одна невелика лікарня з трьома лікарями. Освіта розвивалась дуже повільно. З 1864 року у Ставище існувала церковнопарафіяльна школа, на утримання якої щорічно відпускалося всього 225 крб., з 1886 року-—двокласне сільське училище, а на початку XX ст.— чотирикласне міське училище.
В роки світової імперіалістичної війни були мобілізовані сотні ставищенців, зростали податки і побори на війну. Нестача робочих рук і тягла позначилась на погіршенні обробітку землі, зниженні врожайності. В 1914—1916 рр. урожай зернових у Ставищі не перевищував 10 цнт з га. Проте війна не вплинула на зменшення прибутків Браницьких. Вони наживались на вигідних замовленнях військових відомств на хліб, цукор, горілку.  Чималий прибуток приносив і ставищенський, кінний завод, який постачав фронту сотні верхових і тяглих коней.
Звістка про повалення самодержавства викликала загальне піднесення трудящих Ставище. Але з часом вони переконалися у марності своїх сподівань. Коли 22 серпня 1917 року уповноважені Тимчасового уряду спробували зібратися на волосні збори, то від сіл волості з'явилося лише 6 представників.
17 жовтня 1917 року в Ставище почалися аграрні виступи, ініціаторами я були солдати, що повернулися з фронту.  У жовтні 1917 року в Ставище для придушення селянських заворушень було розміщено військовий загін чисельністю 50 чоловік, незважаючи на ці заходи, революційна боротьба наростала.
Коли стало відомо про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної револя у містечку відбулася демонстрація. Трудящі пройшли вулицями з червоними прапорами  і лозунгами «Вся  влада  Радам!», «Геть поміщиків і експлуататор У січні 1918 року у Ставище  була встановлена Радянська влада.
Утвердження Радянської влади в Ставищі було затримане австро-німецькою окупацією 1918 року. Ставище стало одним з опорних пунктів повстання проти окупантів та їх націоналістичних прислужників. На початку червня у районі Ставище зосередилася група повстанців, чисельність якої протягом кількох днів зросла  до 1500 чоловік. 24 червня гетьманці були вигнані з Ставище, в містечку сформувався великий повстанський загін, який взяв активну участь у визволенні.  У липні цього ж року Ставище зазнало нападу банд Тютюнника, а в серпні — банди Зеленого.
У серпні 1919 року в районі Ставище героїчно билися з петлюрівцями частини 58-ї дивізії під командуванням І. Ф. Федька, які відходили на північ. Багато ставищенців влились у ряди Червоної Армії. Трудящі Ставища в грудні 1919 року палко вітали визволителів; як відзначала газета «Вісті», «ставлення села до Радянської влади саме найкраще. Селяни готові поділитися останнім з червоноармійцями».
Дуже потерпіло Ставище від навали білополяків, які на короткий час захопили містечко на початку травня 1920 року. Окупанти розгромили і спалили багато будинків, пограбували магазини і млини. Після вигнання в червні 1920 року білополяків в Ставище остаточно встановлюється Радянська влада. Знову розгорнув діяльність волосний ревком. Велику роботу провадив земвідділ, який особливу увагу приділяв допомозі бідняцьким господарствам, зокрема, розподіляв насіннєвий фонд, надавав худобу та реманент, конфісковані  у  багатіїв. Радянська влада приділяла належну увагу організації охорони здоров'я трудящих. В кінці 1920 року було проведено ремонт Ставищенської лікарні, здійснено ряд заходів щодо боротьби з тифом та іншими епідемічними захворюваннями, взято на облік всіх медичних працівників, налагоджено регулярну роботу медпункту.
1—3 серпня 1920 року в Ставище проходив з'їзд учителів Таращанського повіту, який одностайно висловився за підтримку Радянської влади і всіх її культосвітніх заходів. Делегат від Ставище повідомив, що, незважаючи на важкі матеріальні умови, розпочали роботу початкові школи. Вживалися заходи до поліпшення умов життя вчителів. Так, всі житлові приміщення колишньої економії Браницьких .
В 1925 році одна з початкових шкіл була перетворена на трудову семирічну. На 1926 рік у містечку проживало 4994 чол. населення, налічувалося 873 господарства, причому значна частина з них — 478 — були бідняцькими.
В 1927 році було створено ТСОЗ «Веселка», до якого спочатку ввійшло 14 господарств. На спільні кошти з допомогою держави вони придбали сівалку, жатку, молотарку, трактор «Фордзон». В 1928 році утворилось ще два ТСОЗи, а наступного року на базі ТСОЗів виникла сільськогосподарська артіль «Комунар». У травні 1931 року в Ставище створено колгосп ім. Будьонного, селяни навколишніх хуторів об'єдналися в сільськогосподарську артіль ім. Ворошилова. Радянська держава надала колгоспам Ставищенського району допомогу в сумі 25 тис. карбованців.
Для обслуговування артілей у 1931 році було організовано Ставищенську МТС. У 1932 році вона обслуговувала технікою вже 33 колгоспи, які об'єднували 1244 селянські господарства з площею посіву 22,7 тис. га. МТС мала 65 тракторів, 13 вантажних автомашин.
Одним з перших трактористів Ставищенської МТС був О. С. Смолич. Це йому в 1936 році вручили новенький «У-2», який потім було встановлено на п'єдесталі у вигляді серпа та молота біля в'їзду в селище.
З кожним роком зростала промисловість селища. Так, ще в 1927—1929 рр. стали до ладу хлібозавод і маслозавод, кравецька і шевська артілі, потужний засолювальний пункт. Згодом при райспоживспілці відкрилося кілька нових цехів по випуску промислових товарів і продуктів харчування. 1939 року в Ставище був заснований автопарк, який обслуговував жителів селища і району. У 1935 році було відкрито середню школу, десятки випускників якої продовжували навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах країни. Справжнім центром культурного життя ставищенців став районний будинок культури із залом для глядачів на 400 місць.
Напередодні фашистської навали Ставище було добре впорядкованим селищем, з парками, новими приміщеннями районних установ, закладів культурні торгівлі. 17 липня 1941 року селище окупували фашистські загарбники. Запанував режим жорстокого терору, грабунків. Трудящі розгорнули боротьбу проти гітлерівців. У серпні 1942 року на території району став діяти партизанський загін ім. Чкалова. що налічував 39 бійців. Його очолив Б. Д. Куземний, який загинув смертю героя 7 серпня 1943 року. Командиром загону став І. Д. Карташов. Загін провів 37 бойових операцій, знищивши значну кількість живої сили противника, бойової техніки окупантів, в т. ч. 9 автомашин і тракторів. Серед активних партизанів загону були жителі Ставище В. К. Римар, П. А. Шило, П. І. Зленко, Ф. II. Орел та інші. Партизани приймали радіоповідомлення з Москви і поширювали їх серед жителів, друкували листівки, в яких закликали населення до боротьби проти окупантів. Всього було розповсюджено 28 листівок загальним тиражем 32 тис. примірників. Народні месники перешкоджали окупантам вивозити награбоване майно, відправляти молодь на каторжні роботи до Німеччини, чинити розправу над мирним населенням.
Гітлерівці жорстоко розправлялись з партизанами. У фашистських катівнях загинув, зокрема, комсомолець О. О. Шевчук, схоплений під час розповсюдження листівок  серед  населення.
У Ставище фашисти під час окупації вбили 99 чоловік, вивезли до Німеччини 345 юнаків та дівчат, пограбували й зруйнували колгоспи, МТС, школу, лікарню.
Ставище було визволено 4 січня 1944 року військами 38-ї армії 1-го Українського фронту. Під час бою група сержанта І. С. Гаврилова знищила всі вогневі точки противника, чим забезпечила швидке просування військ і визволення селища. Росіяни, Герої Радянського Союзу І. С. Гаврилов та П. Н. Стариков в числі інших воїнів, полеглих у боях за Ставище та навколишні села, поховані в центральному парку селища. На їх могилі встановлено величний монумент слави.
Ставищенці хоробро воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Земляки свято шанують пам'ять про свого односельця, командира танкового взводу лейтенанта О. С. Паланського, якому 15 січня 1944 року за героїзм у боях під час форсування Дніпра присвоєно звання Героя Радянського Союзу. О. С. Паланський загинув у березні 1945 року на підступах до Берліна. Всього на фронтах війни полягло 296 жителів селища. Понад 320 ставищенців нагороджено бойовими орденами й медалями.
З перших же днів визволення в селищі розгорнули діяльність партійні та комсомольські організації. У червні 1944 року в районі працювало 79 комуністів і понад 500 комсомольців. Під керівництвом комуністів ставищенці з величезним ентузіазмом взялися за відбудову народного господарства, за надання допомоги Червоній Армії в її священній боротьбі проти фашизму. Уже в 1944 році почали випускати продукцію маслозавод, промартіль «Нове життя», ряд цехів харчокомбінату. Велика робота була здійснена щодо відбудови і налагодження роботи МТС. У квітні 1945 року Державний Комітет Оборони прислав подяку допризовникам селища, які внесли кошти на будівництво літака «Допризовник-ставищенець».
Вживались заходи для забезпечення колгоспів посівматеріалом, сільськогосподарськими машинами, спеціалістами. Тільки при Ставищенській МТС в 1944 році було підготовлено 97 трактористів.
Перший післявоєнний врожай було зібрано своєчасно і без втрат, хоч більшість робіт доводилося виконувати вручну
 «Міжколгоспбуд» Ставище, що відкрився у 1956 році, мав цегельний завод, цех залізобетонних виробів, столярний цех. При заготівельній конторі Ставищанській  райспоживспілки працював консервний цех, який виробляє різноманітні овочеві консерви. У селищі також діяли райхарчокомбінат, побутовий комбінат та інші підприємства.
У наймальовничішому куточку Ставище — в старовинному парку, було розташовано обласний дитячий санаторій «Дружба». Ставище  стало значним освітнім та культурним центром району. Тут працювали початкова, восьмирічна, середня, вечірня і заочна школи. За 50 років Радянської влади тільки в Ставище 662 випускники шкіл селища здобули вищу і 1480 — середню спеціальну освіту.
Для дітей трудівників Ставища відкрито музичну школу, будинок піонерів, дитячий комбінат. При будинку культури із залом для глядачів на 600 місць створено хорову капелу, гурток декламаторів, естрадний оркестр. У Ставище було побудовано широкоекранний кінотеатр, дві районні бібліотеки — для дітей і дорослих.
У 1967 році футбольна команда селища здобула перше місце в області і завоювала приз обласної ради добровільного спортивного товариства «Колгоспник».
Ставищенська селищна Рада, яку багато років очолював В. Ф. Поліщук, велику увагу приділяла благоустрою селища. В серпні 1969 року виконком Київської обласної Ради визнав Ставище переможцем обласного конкурсу-огляду на кращий благоустрій і зовнішнє оформлення міст, селищ і сіл. Улюбленим місцем відпочинку ставищенців став центральний парк. Тут було розміщено спортивні майданчики і культурно-побутові павільйони, прокладені нові алеї, квітники.
В 1979-80рр. в Ставище ведеться інтенсивне будівництво адміністративного, житлово-комунального сектора. Введення каналізаційного колектора дало змогу будувати багатоповерхові будинки. В 80-90 рр. селище повністю газифікується.
 

Категорія: Історія | Додав: admin (08.05.2008)
Переглядів: 4754 | Коментарі: 16 | Рейтинг: 2.7/3 |
Всього коментарів: 16
1 Panhenko   (17.06.2008 10:39) [Материал]
Якого року перша згадка про Ставище? На початку ХVІ століття. Коли? Де і в яких документах це знайти? Дякую.
************************************************
Історична довідка про Ставище викладена в дусі радянської пропаганди. Особливо це відноситься до періоду від графа Браницького і до окупації 1941 року. А деж визвольна війна 1918-1922 рр.? Де інформація про руїну сьогодення: безробіття, спалені спорткомплекс і палац культури, зубожіння пересічного ставищанина, деградація молодого покоління? Керівники мабуть не читають інформацію, в т.ч. і в інеті про Ставище - "ТИХЕ БОЛОТО". Правда про минуле - складова розвитку і процвітання суспільства.
*******************************************
Середню школу відкрили в 1938 році.
Не знайшов інформацію про голодомор і 13500 наших померлих від голоду земляків.
Доповнити і правдиво виправити потрібно обовязково цю сторінку кваліфікованому історику.

2 Panhenko   (19.06.2008 10:25) [Материал]
- Дякую за відповідь. Але "Киевская губерния" це мабуть не тільки територія Київської області. на житомирщині ще є такі "ДЕРЕВНИ" Ставище. А наше містечко називалося Ставища, як мені відомо (6-9 тт. Грушевського)
- Цифра 13500, відносно голодомору, - це дані радянської пори. Можливо ця цифра набагато заменшена. Адже в районі в 1932 році проживало набагато більше мешканців. Хотілося б уточнити ці цифри, в т. ч. померлих 1932-1933 рр. по селам.

3 Viktor   (04.09.2008 11:41) [Материал]
После трех неудачных покушений действовать отрядами, Чарнецкий соединил все силы вместе и устремился на Ставище. Там Дашко и Булгак, испытанные в боях еще при старом Хмельником, заперлись с шестнадцатью тысячами; они решились защищаться до последней капли крови; народ был воспламенен к торжественному сопротивлению. Историки Польские говорят, что Ян Собеский предлагал им очень выгодные условия, и что он сам себя отдавал в залог исполнения оных: граждане не приняли ни условий, гни заложника. Чарнецкий построил батареи, орудия начали громить город; осажденные сделали сильную вылазку, овладели одною из этих батарей, вырыли перед нею глубокий ров, поставили на насыпи рва орудия, осыпали огнем осаждающих. Чарнецкий приказал Татарам забросать ров фашинами, сам сошел с коня, обнажил саблю, и повел отряд на убийственную батарею; козаки узнали Чарнецкого, одетого в рысью шубу и кричали с городских стен: «ряба собака!» Он прошел ров и взял батарею; все поле покрыто было трупами; и в этот день пал Дашко.
Назавтра Ставищане снова отвергли предложение сдачи. Чарнецкий с Собеским лично предводительствовали полками, вступали сами в рукопашный с козаками бой. Уже Поляки начали овладевать валами городскими, уже знамена их развевались на наших укреплениях, неосторожность Польской артиллерии остановила их успех: осаждающие рядами повалились от собственных своих выстрелов; козаки были ободрены; началась битва кровопролитная; Злобицкий бросился в толпу Малороссиян, ему отсекли правую руку, он схватил знамя в левую, продолжал сражаться и погиб. Козаки прогнали Поляков с окопов городских.
Утомленный и опечаленный, Чарнецкий не отступил от города; он облег его со всех сторон, пресек все сообщения, и решился принудить к сдаче голодом. Пять месяцев боролись с ним Ставищане; Чарнецкий не принимал условий, он требовал сдачи на волю победителей, козаки упорствовали, наконец принуждены были положить оружие. Чарнецкий потребовал тринадцать Старшии, между ними Чепу и Подадницу: они были отданы Тетере, а город приговорен к уплате Крымцам Польской донативы. Тогда отняли от церквей колокола, как голоса, призывающие народ к бунту; потребовали уплаты за лошадей, погибших во время осады, и назначили горожанам содержать на свой счет две Польские Хоругви, оставленные вместо гарнизона. Тридцать знамен из которых два с гербами Царскими и сорок пушек достались победителям. Чарнецкий нашел необходимым дать войску отдых и 20-го Октября развел его по зимним квартирам.
Немедленно Король получил донесение о взятии Ставищ, с просьбою, чтоб па следующем Сейме были обдуманы средства к удовлетворению войска жалованьем. Но Королю было не до победы Ставищанской: в Польше возгорелся бунт Георгия Любомирского, который чуть было не ускорил целым столетием падение Республики.
И так Чарнецкий оставлен был без помощи, войско без жалованья; всю зиму наезды козаков его тревожили; народ «дышал ненавистью к Польскому имени. Это слова Польской летописи. Он вооружался и истреблял разорителей Украйны. Ставище опять подняло знамена войны; Чарнецкий послал туда Маховского, его разбили, из его отряда погибло двести человек. Раздраженный борьбою народною, Чарнецкий собрал полки, сам выступил, подошел к Ставищам: они были взяты с бою; Старшин предали казни, собственность граждан разграблению, город огню.
http://library.kr.ua/elib/markevich/tom2/malor5.html

4 Viktor   (04.09.2008 11:43) [Материал]
Восстания крестьян против гетмана в июне-сентябре 1918 года сопровождались зверскими еврейскими погромами в селах Черниговской (Городня и ее уезд) и Киевской губерний (в селах Звенигородского, Уманского, Васильковского, Бердичевского, Таращанского, Сквирского уездов).
Повстанцы делали налеты на деревни (например, Лисянку, Ставище, Стрижевку и др.) и на маленькие местечки, в которых не было немецких солдат, а гетманская стража только помогала крестьянам в погромах евреев.
Погромы имели исключительно зверский характер: у жертв выкалывали глаза, отрезали носы и уши, вспарывали животы, раненых закапывали в землю живыми.
В общем, евреи оказались между двух огней: немецкое командование обвиняло их в том, что евреи, пошедшие за большевиками, являются самыми злостными агитаторами против немцев, а восставшие против немцев и гетмана крестьяне громили евреев за то, что те, якобы, привели немцев на Украину. В следующем 1919 году эти повстанческие погромы залили кровью всю Украину.
Москва (подпольная перепечатка эмигрантского издания), ок.1978

http://lib.mediaring.ru/MEMUARY/POLETIKA/wospominaiya.txt


5 Viktor   (04.09.2008 11:45) [Материал]
Згубною для Ставища була масова колективізація 1927-1932 років. А штучний голодомор 1932-1933 р.р. забрав 19,9% жителів району.
http://www.ko-tourism.gov.ua/index.php?id=57

6 Viktor   (04.09.2008 13:36) [Материал]
У 1920 році в Ставищі встановлено радянську владу, 1923 року отримало статус районного центра. У 1927—31 роках відбулася колективізація, у 1932-33 роках тривав голод. Від 17 липни 1941 по 4 січня 1944 селище і район були окуповані гітлерівськими військами. З фронтів Другої світової війни не повернулося 296 жителів Ставища. Багато ставищан були залучені до ліквідії наслідків аварії на ЧАЕС 1986 року. На початку 1990-х років припинило роботу найбільше промислове підприємство району – Ставищанська філія Київського приладобудівного заводу «ТочЕлектроПрилад». У середині 1990-х років згоріла півзбудована будівля басейну при Ліцеї № 1, тоді ж припинено будівництво третьої школи. Улітку 2007 року згорів Будинок культури.

http://uk.wikipedia.org/


7 Viktor   (23.09.2008 11:44) [Материал]
РАЗВИТИЕ СОБЫТИЙ 1664-1665 гг.

В первых числах января 1664 года Ян Казимир оставил Остер и двинулся в направлении Нежина. Штурмовать город поляки не отважились ввиду сильных укреплений и многочисленного гарнизона. Обогнув его, они продолжили движение в направлении великороссийских уездов. Последним укрепленным пунктом на этом пути был Глухов. Оттого, будет ли он взят, зависел весь дальнейший ход кампании.
Прошло чуть больше месяца с начала осады Глухова, когда было получено известие о приближении русских войск под начальством левобережного гетмана Брюховецкого и воеводы Ромодановского. Это вынудило польское командование отказаться от дальнейших попыток овладеть городом. Готовясь к битве, оно устроило обоз свой к боевому походу и приказало день и ночь держать запряженными лошадей. Ждать пришлось недолго. Русским не удалось застать неприятеля врасплох, но они нанесли ему серьезное поражение. С наступлением сумерек польская армия стала отступать к Новгороду-Северскому. Русские преследовали ее и настигли у Пироговки, на переправе через Десну. Поляки с большим трудом сумели переправиться через реку, понеся большие потери от наседавшего на них неприятеля.
Под Новгород-Северским польское командование решило разделить свое войско: одна часть во главе с королем должна была следовать в Литву, другая под начальством Собеского и прибывшего ему на подмогу Тетери - на правый берег Днепра, для усмирения вспыхнувшего здесь антипольского восстания.
Обратное движение польской армии ознаменовало ее фактическую гибель. «Отступление это длилось две недели, - свидетельствует Грамон, - и мы думали, что погибнем все. Сам король спасся с большим трудом. Наступил такой большой голод, что в течение двух дней я видел, как не было хлеба на столе у короля. Было потеряно 40 тысяч коней, вся кавалерия и весь обоз, и без преувеличения три четверти армии. В истории истекших веков нет ничего, что можно было бы сравнить с состоянием такого разгрома».
С не меньшими потерями пробивалась назад и вторая часть войска. Вооруженные толпы местных жителей наскакивали на нее с самых разных сторон, каждым местечком приходилось овладевать с бою. Близ Сосницы напал на Собеского со своей ватагой Скидан, но был разбит, схвачен и посажен на кол. Это, однако, не остановило других. На пути до самого Днепра дейнеки преследовали королевское войско и сзади, и с боков, особенно когда приходилось преодолевать леса и переправляться через водоемы. В селах и деревнях жители не давали жолнерам хлеба и лошадям корма. Потеряв верховых лошадей, польские конники вынуждены были идти пешком и тащить на себе свои седла, а между тем от изнеможения сами чуть двигали ногами.
Поляки достигли Днепра в самое неудобное время: лед на реке уже тронулся, поэтому переправа стала еще одним суровым испытанием для отступавшего войска. С большим трудом и риском для жизни переправлялись на лодках между плывущими по реке льдинами или пробирались на санях в тех местах, где лед был еще крепок. Многие нашли смерть в холодной воде, но и те, кто благополучно переправился, с ходу должны были вступать в бой, потому что все Правобережье было охвачено массовым народным восстанием против оккупантов. Его организатором и вдохновителем стал кошевой атаман Запорожской Сечи Иван Серко. В письме к Царю (март 1664) он сообщал о своем походе: «Исполняя с Войском Запорожским службу вашему царскому пресветлому величеству, я, Иван Серко, месяца января 8 числа, пошел на две реки, Буг и Днестр, где Божиею милостью и предстательством Пресвятой Богородицы и вашего великого государя счастьем, напав на турецкие селения выше Тягина города, побил много бусурман и великую добычу взял. Оборотясь же из-под турецкого города Тягина, пошел под черкасские города. Услыша же о моем, Ивана Серка, приходе, горожане сами начали сечь и рубить жидов и поляков, а все полки и посполитые, претерпевшие столько бед, неволю и мучения, начали сдаваться. Чрез нас, Ивана Серка, обращена вновь к вашему царскому величеству вся Малая Россия, города над Бугом и за Бугом, а именно: Брацлавский и Калницкий полки, Могилев, Рашков, Уманский повет, до самого Днепра и Днестра; безвинные люди обещались своими душами держаться под крепкою рукою вашего царского пресветлого величества до тех пор, пока души их будут в телах».


8 Viktor   (23.09.2008 11:46) [Материал]
Продолжение: РАЗВИТИЕ СОБЫТИЙ 1664-1665 гг.

Движение, поднятое Серко, с каждым часом разрасталось. Поляков выбили из Смелы, Умани, Лисянки, Ставищ и многих других городов. Не удалось взять только сильно укрепленные Чигирин и Белую Церковь. Тетеря, задачей которого было подавление восстания, ничего не мог поделать. Несмотря на громкий титул «гетмана», присвоенный ему оккупантами, сам по себе он никакой силы не представлял и держался только с помощью польских войск. Все, что он мог сделать, это обвинить в причастности к восстанию... Выговского! Трудно сказать, что не поделили между собой бывшие подельцы. Возможно, Тетеря страшился участи Богуна и решил обезопасить себя от недовольства поляков, предложив им очередную жертву на роль «изменника». Поляки не противились и, несмотря на всю нелепость выдвинутого обвинения, приговорили «воеводу русского» к смертной казни, расстреляв 17 марта близ Корсуна...
Король тем временем прислал на помощь Тетере войска под начальством Стефана Чарнецкого. 7 апреля у Бужина они вступили в схватку с отрядами Серко и стольника Косагова, принудив их к отступлению. Чарнецкий захватил Бужин и Субботов и сжег их. В последнем он выбросил из могил кости Богдана Хмельницкого и сына его Тимоша и сжег их на площади. Совершив это кощунственное надругательство над останками великого гетмана, Чарнецкий двинулся к Черкассам, где засел Серко, но так и не смог взять города. Столь же безуспешно завершились попытки захватить Смелу, Умань и Канев, занятый гетманом Брюховецким. Между тем к Тетере и полякам подошло 20 тысяч буджакской орды, и сразу же стали расходиться отдельными загонами, разоряя поселения и угоняя их жителей в полон. Но и это нашествие не прекратило сопротивления Русских.
На целые полгода увязли польские войска под Ставищем. Чарнецкий особенно зол был на жителей этого города. Еще в январе 1664 г. здесь вспыхнуло восстание. Причем ставищане, перебив польский гарнизон, не пощадили даже раненых, находившихся в устроенном для них госпитале. Кроме того, разобрали по рукам свезенные сюда припасы для польских войск, отправившихся в поход на Левобережье, и разорили близ Ставища имение, пожалованное Чарнецкому в ленное владение. Подойдя в июне к городу, Чарнецкий прежде всего послал татар сжечь все близлежащие деревни и хутора, истребить и угнать в неволю их население, приказав без всякой пощады убивать женщин, детей и стариков, потому что многие жители этих селений укрылись в Ставище. «Есть не буду, спать не буду, пока не добуду это гнездо бунта, этот вертеп разбойников», - поклялся польский полководец.
В городе заперлось большое число повстанцев. Начальствовал над ними полковник Дачко, бывший долго в турецкой неволе на галерах. Приступы начались 4 июля, но были очень неудачны для поляков. Дачко, отбивши их, приказал копать еще один ров. Из высыпной земли этого рва образовался новый вал, так что теперь Ставище оказалось защищено двумя рядами земляных укреплений. Восставшие с валов издевались над врагами. Когда Чарнецкий объезжал свое войско, одетый в бурку из леопардовой шкуры, осажденные кричали ему: «Ото ряба собака!» Между тем поляки, подвезя артиллерию, начали беспрерывный обстрел города, истребив большую часть его строений. Дачко был убит и на его место выбрали сотника Чопа, также оказавшегося дельным и отважным предводителем. Поляки продолжали приступы, неся огромные потери. Погибла вся пехота, уцелевшая после зимней кампании, и польские ряды настолько умалились, что, где прежде были тысячи, теперь едва набирались сотни. Тогда решено было на военном совете обложить Ставище кругом, чтобы ни в город, ни из города не могло пройти ни одно живое существо. Так минуло еще несколько месяцев. Наступила осень. В городе начался голод, а усиленная пальба из польских орудий обратила в пепел почти все его жилища. Приходилось в осеннюю непогоду оставаться без крова под непрерывным неприятельским огнем. В таком отчаянном положении 8 октября осажденные приняли решение о капитуляции. Чарнецкий принял ее и даже оставил в живых уцелевших жителей, но в наказание за долговременное упорство велел им заплатить за свою жизнь выкуп татарам. Кроме того, расположил в Ставище на постой два полка на все время, пока будет идти война, и снял с храмов колокола - в наказание за то, что в них звонили в набат, созывая поспольство к битвам против поляков.


9 Viktor   (23.09.2008 11:48) [Материал]
Продолжение: РАЗВИТИЕ СОБЫТИЙ 1664-1665 гг.

В то время как Чарнецкий держал в блокаде Ставище, Тетеря с татарами приводил в покорность население Брацлавского полка. Разорение многих поселений ордой принудило жителей Брацлава, Ладыжина, Бершада и других местечек признать польскую власть. Но пожар народной войны не угас, а с началом нового, 1665 года разгорелся с еще большей силой. Вновь восстали жители Ставищ и прогнали польский гарнизон. Узнав об этом, Чарнецкий отправил к городу отряд под начальством Маховского, но ставищане встретили его с оружием в руках. Потеряв до двухсот человек убитыми, поляки отступили. Тогда сам Чарнецкий поспешил к непокорному местечку и внезапным ударом овладел им. Все его жители были поголовно истреблены, город сожжен дотла. Та же участь постигла Боярку. И здесь жолнеры вырезали население, не пощадивши даже малых детей. Но эти свирепые расправы не изменили общего хода дел. 4 апреля отряд, посланный Брюховецким и воеводой Протасьевым, внезапным ударом атаковал Корсун и уничтожил расположенный в городе польский гарнизон. Погибло до 700 человек. Живьем был схвачен Тимофей Носач, бывший при Хмельницком генеральным обозным, а теперь находившийся в Корсуне наказным гетманом от Тетери. В этот же день казачий сотник Дрозденко близ Брацлава наголову разгромил и самого Тетерю. Тот едва успел спастись бегством и, оставив Чигирин, ушел в глубь Польши, где отрекся от гетманства. Эпопея еще одного изменника завершилась полным крахом.


10 Viktor   (26.09.2008 15:23) [Материал]
ДЕЩО З МОСКОВСЬКОЇ ПЕРЕПИСИ 1654 р.

Найдокладніша перепись Білоцерківського полку.
З містечок полка звертають на себе увагу: Ставище — коло міста палісад, в нім 2 башти проїзжі, на одній вартова вишка (“чердак”), дві башти глухі, двоє воріт просто в стіні. До сеї стіни прироблений замочок з таким же палісадом, з одною баштою проїзжою і одною глухою. Гармата тільки одна справна, мідяна, велика, калібер 3 гривенки, а дві залізні попсовані; олива 4 пуди, пороху 50 пудів. Соборна церква Трійці, 5 приходських (аж дві архистратига Михаїла!). Козаків заприсяжено 312 (сотник, отаман, осавул). Міщан 365 (намісник, війт і 3 бурмистри).


11 Viktor   (11.01.2009 23:36) [Материал]
В Киевскую комиссию Евобщесткома, о погроме красноармейцами под командованием Ф. Гребенко в г. Тараща Киевской губ. 17 июля 1919г.

В 1919г. в Таращанском уезде организовались мелкие банды. Они терроризировали в особенности еврейское население. Проходившим войсковым частям было трудно бороться с бандитами, потому что части были не большие. И вдруг начали говорить о том, что прибывает конница Гребенка. Гребенко был крестьянин села Лесивичи Таращанского уезда. Сам Гребенко был ярый большевик и очень честный, так что все население его ожидало с восторгом, вспоминая, что он организовал большевистский повстанческий отряд, который сделал налет в 1918 г., кажется, в мае или июне, и перерезал прибывший карательный отряд в 130 чел. от гетманцев (одних офицеров) и захватил у них все их оружие и обоз, и не одной еврейской жертвы нельзя здесь отметить. К еврейскому населению он относился с любовью. Когда мы узнали, что он прибывает к нам на отдых, все с восторгом его ожидали, не ожидая ничего плохого от его отрядов, кроме хорошего. За несколько дней до прибытия конного отряда, отец Гребенко разъезжал на прибывшем автомобиле по всему городу, и когда увидали автомобиль, то встретили его с восторгом (признаться, правда, все дни, когда разъезжал его отец, он был в пьяном виде, и некоторые евреи, желая подготовить почву к нему, говорили с отцом об отношении его сына к еврейскому населению, как будто им что-то предсказывало).
Это было в пятницу, 17 июля 1919г., в 10 часов утра. Власть (я хорошо ее помню, кажется, что был исполком) выехала на встречу т. Гребенко, ожидая его со стороны Ставища. И как инстинктивно мне что-то предсказывало, я на завод не пошел.
Несмотря на то, что на завод я не пошел, все таки, по приказанию инженера, мне пришлось пойти исправить колодезь во дворе ревкома или исполкома (я не помню). Не успел окончить, как части Гребенко уже начали вступать в город. Первая часть отряда вступила и разместилась в городе, вторая и третья разместились на предместье. Скоро начали доходить слухи, что товарищи гребенковцы уже хозяйничают. Я тогда бросил исправления колодца, поручил работу работавшему со мной т. Буряну, указав уходя, ему причину. Явился домой и, не успел умыть руки, как к окну подъезжает пьяный кавалерист и обращается ко мне: «Жид, дай голову, я тебе ее снесу». Я думал, что он шутит, но сразу заметил, что тут мне с ним шутить не приходится, и я велел семье убраться через черный вход во двор. Все-таки, я использовал время для ухода семьи, я начал ему указывать, что я рабочий завода, и как он видит, я только что пришел с работы. В это время подъезжают еще два кавалериста и кричат ему: «Что ты смотришь? Руби в окно». Он, не долго думавши, соскакивает с лошади и упал. Я использовал этот момент и удрал во двор, забираю семью, сидевшую в сарае, и попробовал пробраться в центр, где все-таки власть на глазах, думая, что в центральных улицах все, наверное, спокойно. Но пробравшись на верхние улицы, увидел, что там тоже самое, но немного слабее. Все-таки, когда пришел к знакомым, я увидел, что в доме сидеть нам не удастся, так как товарищи не пропускали ни одного еврейского дома. Тогда решили спрятаться во дворе, где высокая трава и там заметить человека трудно. Так я с семейством промучился три дня, пока приехал в Таращу…
После 11 часов войска начали выступать из города. Утром еврейское население уже появилось на улице, и только тогда начали подбирать и хоронить убитых евреев за три дня хозяйничаний гребенковцев…

Уполномоченный Евобщесткома Таращанского р-на (я же рабочий слесарь Таращанского чугун-литейного завода) [М. Дум.]

ГА РФ. Ф. Р–1339. Оп. 1. Д. 423. Л. 11-12. Подлинник.


12 Василь Камінський   (10.04.2009 14:51) [Материал]
Цікава інформація для земляків

Ставищани засновники міста Суми

Территория нынешней Сумской области в период Киевской Руси
Территория нынешней Сумской области известна еще в период Киевской Руси и входила в состав Переяславского княжества. После опустошительного татаро-монгольского нашествия эта местность в XIII- XIV вв. получила наименование дикого поля и представляла в начале XVI в. открытые южные границы централизованного Московского государства. Русское правительство, проводя активную политику по укреплению южных границ Московского государства и его территориальному развитию, высказывало крайнюю заинтересованность в создании укрепленных населенных пунктов. В этот период усиливается миграция крестьян из России и Украины, о чем свидетельствует сообщение путивльского воеводы М.Троекурова: "Ныне, государь,- пишет он в 1546 г. в Москву,- казаков на поле много, и черкасцев, и киян, и твоих государевых, вышли, государь, на поле со всех украин".
Однако организация станично-сторожевой службы и разработанные, несколько суровые, правила: "... а которые сторожи, не дождався себе обмену с сторожи сойдут... и тем сторожам быти казнены смертью", лишь частично решили задачу охраны южных границ. Возникла необходимость строительства городов крепостей, т.е. военных городов: Ливны, Воронеж (1586 г.), Белгород, Елец, Оскол, Валуйки (1593 г.), Кромы, Цареборисов (1600 г.).
Исторические предпосылки образования
У краинские крестьяне, находившиеся в это время под игом Речи Посполитой, начали переселяться в южные степи со II половины XVI века. Процесс миграции украинских переселенцев продолжался до середины XVIII в.
Основание г. Сумы отразило ряд общих исторических процессов, повсеместно происходивших на Слобожанщине. Одной из причин возникновения города явилась политическая ситуация второй половины XVII в. В 1651 г. украинские казаки под предводительством Богдана Хмельницкого потерпели поражение под Берестечком, последствием которого явилось усиление эксплуатации и национального гнета украинского народа польскими магнатами.
Роман Ракушка-Романовский — автор "Летописи Самовидца" сообщает об этом событии: "Тогда ж Хмельницкий, ожидая угодного к опущению времени, позволил утесненному от ляхов народу сходить из городов к Полтавщине и за границу в Великую Россию на житие и из того времени начали седати Сумы, Лебедин, Харьков, Ахтырка и многие слободские места аж до Дону казацким народом." Почти идентичное описание находим в летописи Григория Грабянко.
Эту версию пересказывают П.И. Ковалевский в монографии "История Малороссии" и практически все дореволюционные историки. Советский исследователь истории русской архитектуры Л.М. Тверской справедливо относит г. Сумы к городам, которые "имели двойное назначение: во-первых, в качестве убежища для населения, бежавшего от гнета польско-литовских панов; во-вторых, в качестве пунктов обороны южных и юго-западных рубежей Русского государства". Город Сумы основан в 1652-1653 гг., как свидетельствуют литературные источники XVIII-XIX - начала XX вв. И ряд современных историко-архитектурных исследований.


13 Василь Камінський   (10.04.2009 14:52) [Материал]
В архивном документе от 25 июля 1655 г. упоминаются 100 семейств переселенцев из города Ставища Белоцерковского полка во главе с атаманом Герасимом Кондратьевым, которые получили разрешение поселиться на Псле - реке возле реки Сумы.
В отношении названия г. Сумы существует несколько версий и преданий. Об одном из них сообщает Филарет: "... у реки Сумы найдены были три охотничьих сумы и по ним было дано название местности с ея речками". Предание может быть признано справедливым в отношении к речкам, но не в отношении к названию или происхождению города, который назвался Суминым, очевидно по р. Суме. Почему "Сумы"...Мнение современных историков.
Ряд современных исследователей высказывают сомнение в правдоподобности легенды, в частности Ю.М.Кругляк, авторы исторического очерка о Сумах. Советский исследователь городской геральдики В.С.Драчук объясняет изображение герба вышеприведенной легендой. О том, что предание имело определенную историческую основу, свидетельствует публикация 1901 г. в "Киевской Старине", в которой сообщается о передаче в дар Е.Д. Кондратьевым, потомком основателя полка и города, "булавы, сабли и золотой сумки Герасима Кондратьева".
Таким образом, в 1652-1658 гг. завершился первый строительный этап формирования древнейшего ядра города-крепости (деревянного острога) и жилого посада. Судить об их первоначальном облике на основании описания 1653 г. затруднительно. Можно только предположить, что возведенная в 1653-1658 гг. крепость не представляла достаточно укрепленный пограничный пункт, который подвергся в 1659 г. нападению крымских татар.
В это время разрушительные для молодых городов-крепостей Слобожанщины набеги крымских татар участились. Обстановка была усложнена внутренними политическими событиями, изменой гетмана Выговского, который в универсалах, отправленных в Харьков, Ахтырку и Сумы и др. города региона, призывал украинских переселенцев, в основном казачества, к войне с Россией. Украинское казачество.
Русское правительство, преследуя цель укрепления южных границ централизованного Московского государства от вторжения крымских татар, первоначально поддерживает исторически сложившийся казаческий строй и его социальную иерархию. Украинское казачество, как известно, возникло в конце XV в., укрепилось в течение XVI-XVII вв. вследствие борьбы народных масс против украинских, польских, литовских феодалов, а также против турецко-татарской агрессии. Следовательно, сохранение прежнего иерархического деления казачества на казацкую старшину и крестьянско-казацкую массу было взаимовыгодно как представителям казацкой верхушки, сохранившей свои ведущие экономические позиции, так и русскому правительству, получившему в лице украинского казачества достаточно организованную и многочисленную военную силу. Таким образом, во второй половине XVII в. на Слободской Украине сложилась сложная внутриполитическая ситуация, которая, несомненно, ускорила организацию казачьих полков. В 1652 г. был сформирован из украинского казачества первый на Слободской Украине Острожский полк. Советский историк А. Слюсарский высказывает предположение, что этот слободской казачий полк был основан на Черниговщине еще до переселения на Слободскую Украину.

14 Василь Камінський   (10.04.2009 14:53) [Материал]
Сумской казачий полк.
Сумской казачий полк был создан из украинского казачества в течение 1652-1658 гг. Украинские переселенцы казаки составляли большую часть населения города, о чем свидетельствует перепись Сум 1660 г. Из 2740 жителей - 1642 казака, 1060 мещан и 38 крестьян. По национальному составу население города было представлено русскими служилыми людьми воеводы Арсеньева и переселенцами из Украины атамана Герасима Кондратьева, который в 1658 г. был избран полковником сумского слободского полка.
Организация слободских казачьих полков завершилась в основном в 80-е годы XVII в.

Герасим Кондратьев
Однако, в отличие от крепостной стены, рубленной "городней" и состоящей из ряда сомкнутых срубов, которые при загнивании проседали, деревянная ограда типа "терасы" представляла более цельную конструкцию, внутренние клети которой засыпались землей с камнем.
Со временем Герасим Кондратьев и его сыновья Григорий, Андрей, Роман за верную службу царю становятся наиболее крупными землевладельцами на территории Сумского полка на совершенно льготных условиях, как свидетельствует жалованная грамота 1677 г.: "велели ему, полковнику с детьми, из поместья в отчину безоброчно". Постепенно Кондратьевы превращаются в представителей казацкой аристократии. В начале XVIII в. Кондратьевы были владельцами свыше 20 деревень с крестьянами.
По сведениям документов Генерального межевания 1785 г., Кондратьевым принадлежало свыше 119 тысяч десятин земли.
В городе Кондратьевым принадлежало крупное имение на территории Липецкого городища.

Воскресенская и Николаевская церкви.
В 1694 г. Герасимом Кондратьевым на нынешней площади Независимости вновь выстроен на месте сгоревшего деревянный Николаев храм. Умер Герасим Кондратьев в 1701 г. Его сын Андрей в 1700-1706 гг. находился в военном походе. Поэтому трудно предположить, что Воскресенская церковь, освященная в 1702 г., как утверждает Филарет, построена Андреем Кондратьевым. Скорее всего, строительство Воскресенской церкви было начато в конце XVII в. при жизни Герасима Кондратьева, возможно, одновременно с вышеуказанным деревянным храмом, т.е. в 1694 г. Воскресенская церковь, ныне существующая, была поставлена на продольной оси с Николаевской и явилась первым каменным сооружением в городе.
Таким образом, в конце XVII-начале XVIII вв. каменная Воскресенская церковь и деревянная Николаевская положили начало формированию двух церковных площадей: Воскресенской и Николаевской, которые в настоящее время составляют единую объемно-пространственную композицию нынешней площади Независимости. Свое предыдущее название Петровская площадь получила вследствие местопребывания здесь русского царя Петра I накануне Полтавской битвы в период русско-шведской войны.


16 Алекс   (28.10.2009 22:43) [Материал]
В ПРИВЕДЕНІЙ ТАБЛИЦІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ 1932-33 РР. КІЛЬКІСТЬ ПОМЕРЛИХ ВІД ГОЛОДУ БЛИЗЬКО 7000 ЧОЛОВІК. НА МЕМОРІАЛЬНОМУ ПАМ'ЯТНИКУ НА МІСЬКОМУ ЦВИНТАРІ ЗАЗНАЧЕНО 13500 ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ. ДЕ МОЖНА ЗНАЙТИ ТОЧНУ ЦИФРУ ПОМЕРЛИХ 1932-33 РР. В СТАВИЩЕНСЬКОМУ РАЙОНІ І ЇХ СПИСКІВ? КІЛЬКІСТЬ ПОМЕРЛИХ В САМИХ СТАВИЩАХ ПІВТОРИ СОТНІ, А В ІВАНІВЦІ 1500 ЧОЛ. АНАЛІЗУЮЧИ КІЛЬКІСТЬ МОГИЛ НА ПРАВІЙ ЧАСТИНІ ПРИ ВХОДІ, ДЕ ХОРОНИЛИ ПОМЕРЛИХ ВІД ГОЛОДУ, ІХ НАБАГАТО БІЛЬШЕ. ДО ТОГО, В ОДНІЙ МОГИЛІ ХОРОНИЛИ ПО ДЕКІЛЬКА НЕБІЖЧИКІВ.
В С Б У МАБУТЬ Є ТОЧНІ ДАНІ ПО КІЛЬКОСТІ ЖЕРТВ ЦЬОГО ЛИХА.


Додавати коментарі та скачувати файли можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу

Пошук
Рекомендуємо
Україна інкогніта_ Архівний відділ РДА ФК "Хілд-Любомир" Телерадіокомпанія "Грант" Ставищенські стайні Ставищенський музей Ставищенська бібліотека
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0