| Viktor | Дата: Субота, 18.04.2020, 00:07 | Повідомлення # 350 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1973
« 11 »
Країна: 
Статус:  | 
Театр і музика.
Українська труппа Ів. Селюка переїхала з м. Ставищ у г. Сквиру, де з сьогоднішнього дня й роспочинає вистави в народньому домі. В труппі 15 душ.
В м. Ставищах виставлено такі пьєси: "Батькова казка", "Нещасне кохання", "Наймичка", "Сто тисяч", "Украдене щастя", "Хатня революція", "Жидівка вихрестка", "Батраки", "Наталка Полтавка", "Ой не ходи Грицю, та на вечорниці", "Мати наймичка", "Шельменко деньщик", "Хмара", "За двома зайцями", "Душогуби", "Борці за мрії".
Газета Рада №184 від 15.08.1909
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Неділя, 19.04.2020, 16:34 | Повідомлення # 353 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1973
« 11 »
Країна:
Статус: | 
ТАРАЩА. (Корреспондентъ "Кіевлянина").
30 іюля въ м. Ставищѣ состоялся съѣздъ русскихъ избирателей нашего уѣзда, причемъ въ съѣздѣ приняли участіе 12 священниковъ, 4 крупныхъ русскихъ землевладѣльца и 12 мелкихъ землевладѣльцевъ. Съѣздъ прежде всего избралъ постоянную русскую избирательную организацію, на обязанности которой должно лежать объединеніе всѣхъ русскихъ избирателей уѣзда и подготовка предстоящихъ выборовъ въ такомъ смыслѣ, чтобы прошлая неудача никоимъ образомъ не могла повториться. Съѣздъ подтвердилъ, избраніе въ составъ уѣздной организаціи трехъ лицъ, состоявшееся на собраніи въ Кіевѣ 10 іюля, а именно: г. Земичковскаго, г. М. Яновскаго и г. Л. Сувчинскаго. Помимо этого, съѣздъ избралъ изъ своей среды въ составъ уѣздной организаціи всѣхъ 6 благочинныхъ Таращанскаго у. и изъ крупныхъ собственниковъ г. И. Яновскаго и г. М. Самойловича. Изъ состава мелкихъ собственниковъ въ организацію избраны: кр. с. Александровки А. Повшехный, кр. д. Поповки-Боярской Т. Шушкевичъ и мѣщанинъ с. Тайницы М. Копыцко. Такимъ образомъ, таращанскій русскій избирательный комитетъ избранъ въ составѣ 14 лицъ всѣхъ классовъ. Послѣ подсчета мѣстныхъ русскихъ силъ и всесторонняго обсужденія видовъ на предстоящіе выборы, съѣздъ постановилъ возбудить ходатайство о томъ, чтобы Таращанскій у. не былъ раздѣленъ по національностямъ. Второе ходатайство съѣзда сводится къ тому, чтобы предварительные съѣзды для выбора уполномоченныхъ на уѣздный съѣздъ землевладѣльцевъ были назначены въ трехъ пунктахъ: Таращѣ, Ставищахъ и Тетіевѣ, куда удобнѣе было бы съѣзжаться и духовенству, и мелкимъ собственникамъ. Въ непродолжительномъ времени будутъ устроены мѣстные съѣзды русскихъ избирателей уѣзда у благочинныхъ членовъ комитета и на этихъ съѣздахъ будетъ подробно обсуждаться планъ предстоящей избирательной кампаніи, а также и мѣры, путемъ примѣненія которыхъ возможно было бы достигнуть наиболѣе прочнаго единенія между русскими избирателями. Къ чести нашего духовенства слѣдуетъ сказать, что оно проявляетъ живѣйшую готовность къ работѣ и развиваетъ такую энергію, которая сулить успѣхъ русскому дѣлу, при томъ, конечно, непремѣнномъ условіи, если энергія эта встрѣтитъ живую поддержку если не всѣхъ (на это, къ сожалѣнію, разсчитывать трудно), то хотя большинства русскихъ крупныхъ собственниковъ уѣзда. Русская мелкая собственность, въ дѣлѣ сплоченія вокругъ русскаго знамени, вполнѣ благонадежна. При такихъ условіяхъ, дѣйствительно, нѣтъ надобности дѣлить Таращанскііі уѣздъ по національностямъ.
Газета "Киевлянин" №219 от 10.08.1907
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Середа, 22.04.2020, 15:16 | Повідомлення # 356 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1973
« 11 »
Країна:
Статус: | 
С. КРАСИЛІВКА, таращанського повіту (на Київщині). Людність нашого села – хлібороби, але розвинути як слід хліборобство селяне не можуть, бо мало землі. Де-хто й зовсім не має поля. Через це в селі раз-у-раз буває гак, що селяне влітку сяку-таку мають роботу, а зімою багато їх сидить без заробітку, не маючи й шматка того хліба, а ні копійки за душею. Заробітків поблизу кат-ма. Довго міркували селяне над своїм лихом і додумалися до такого: постановили допоминатись, щоб наше село було перетворено на містечко, – в такому разі тут мали б право селитися ріжні підприємці, і запевне розвинулося б кустарне рукомисло і т. и. Це все, вимагаючи робочих рук, дало б заробіток нашим селянам. Окрім того, місцева сільська громада ухвалила, скоро Красилівка буде повернута на містечко, одчинить тут ремісничу школу, завести курси садівництва то що. Щоб справдити свою думку, ще торік зробили відповідні заходи, наслідком чого сквирсько-таращанський з'їзд мирових посередників наприкінці р. 1908 вирішив, що домагання громади цілком слушне і вдався до губернського начальства, щоб воно задовольнило це прохання. Але з губернії й досі чомусь нічого не відповідають нашим селянам.
(Од власних кореспондентів)
Газета "Рада" №26 від 01.02.1909
З Київщини. Нове містечко. З с. Красіливки, таращанського повіту, нам пишуть: Ще 5 марта 1907 року красиліаська сельська громада, зійшовшись на сход, визнала конче потрібним для того, щоб піднести добробут місцевих селян і як слід упорядкувать взагалі село, – вступить в тісні безпосередні стосунки і зносини з ремісниками, кустарями і промисловцями, котрі б були селянам наочними, живими зразками і стали б привідцями в справі громадського благоустройства. Відповідно цьому громада постановила допоминатись, щоб с. Красилівку було перетворено на містечко, з правом вільно селитись в нім торговому і ремісницькому класам. Чотирі роки про підняте селянами домагання не було ніякої чутки. Але нарешті оце повідомлено з губернії, що губернське в справах селянських присутствіе, постановою за № 180, одобрило домагання селян і вдалось до п. генерал-губернатора, про задоволення його. В майбутньому містечку євреї матимуть право вільно селитись.
Газета "Рада" №130 від 10.06.1911
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: Четвер, 23.04.2020, 22:08 | Повідомлення # 358 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1973
« 11 »
Країна:
Статус: | 
ДОКІЯ ГУМЕННА
Пахощі польових квітів
(Новела)
Цього зимового вечора, коли мороз вимережив на шибках хитромудрі узори, коли на вулиці під ногами рипить, а на темно осінньому небі пливе золотий човник, – одним словом, класичного зимового вечора я раптом уявою опинилася серед жаркого літнього дня, між хвилястими ланами і бездонним блакитним небом. Запахли квітучі жита і прибитий пил після вчорашнього дощу. Зачервоніли на межі польові червоні маки. Залоскотав ноги холодний і м’який оксамит зеленого шпоришу, На вузькій нетоптаній межі, де мало коли хто йде, чи їде, – ми.
Я студентка першого курсу педагогічного інституту, а хто ж товариш мій? Не пригадаю тепер уже його прізвища: це було років може з десять тому. Пам’ятаю тільки, що зустрілися ми напередодні у місті, в книгарні, випадково. І враз впізнали одне одного.
Як зраділи ми обоє! Мов найближчі друзі, мов родичі! Ще тільки рік минув, як хвилювалися ми одним хвилюванням, як об’єднані були одними мріями. Рік тому ми кінчали разом педагогічну школу. І хоч ніколи не приятелювали ми, хоч ніколи не довелося сказати й десять слів, та тепер нам стільки треба було поговорити! Одні й ті ж друзі, одні й ті ж хлопці й дівчата цікавили нас, – хто до вчиться, хто де працює... Наше товариство, хоч розсипалось по світі, але ще не розпалося.
Ми забули, чого прийшли до книгарні. Доперва опинились далеко, на другій вулиці, згадали й повернулися назад. Я мала купити своєму братикові гарних кольорових книжечок, бо завтра вирушала додому на літні вакації, а ... (Згадала, Миколою звався хлопець!)…, а він купував трохи більше. Підбирав бібліотеку для своєї школи. Адже він учителем працює в тому самому селі, де народився, де жив, де кінчав семилітку, – у Сніжках.
І як воно вийшло, ще другого дня йшли ми тими полями по дорозі на Сніжки, .коли мені додому зовсім в інший бік треба було їхати і навіть машина могла мене підвезти до самого Дрижиполя?
Ні, здається, я всю весну мріяла не їхати додому, а саме йти пішки. Я так часто, йдучи по душних міських вулицях, пила в уяві запашне польове повітря, збирала волошки, сокирки й романець. Пройти двадцять кілометрів – то ж прогулянка! А Микола тоді – як пригодую – сказав, що приїхав ровером і залишив його в місті на ремонті.
– То й він іде пішки додому?
– Так, пішке.
– Хочете, давайте разом підемо, та Сніжки? – додав він.
Хоч я добре знала, що від Сніжок до мого Дрижиполя ще вісімнадцять кілометрів, але довго не думала.
– Давайте разом!
І мені зовсім не здалося чудним, що йтиму я додому через Сніжки, замість двадцяти кілометрів цілих сорок три. Не здалося чудим, що йтиму з Миколою, з ким у мене ніколи не було ніяких спільних точок. Не здалося чудним, що за традиціями сам він повинен був мене проводжати додому, якщо вже хотів іти разом, а не я його. Ну, то й що? Хіба ж я тільки-но не казала, що хочу зробити подорож, – не поїздом, не трамваєм, не машиною й не возом, а саме пішки – довго-довго йти польовою стежкою, щоб колосся черкалося об коліна.
І от ми вже йдемо. Коли вийшли на широкий шлях, – стала я жайворонком. Адже так. Серед цього неозору полів хіба видно мене? Ні, навіть непомітно. А хіба радість моя не дзвенить у природі, як невидимий жайворонок у блакиті неба? І хіба наша нескіеченна розмова не схожа на цей тріумфальний спів невидимої пташки?
Ой, про що ми тільки не переговорили за дорогу! І про погляди на життя, і про нашого шкільного поета Петра, і про довготелесого математика із кумедним прізвищем Довбня – улюбленого нашого вчителя. І, головне, – про красу нашої педагогічної професії. Але тут ми втяглися в палку суперечку. Микола фундаментально обґрунтовував, чому саме він учителює, а не пішов у вищу школу. Він тільки тоді піде добувати вищу освіту, коли матиме великий педагогічний досвід. І як попрацював рік, то бачить, що не помилився, обравши саме такий шлях. А я намагалася спокусити його принадами вищої школи. Мабуть перебріхувала, але сумлінно переказувала набуті за рік знання:
про чудесну фею діалектику, про абсолютну й додаткову вартість, про Песталоцці та Руссо...
Дивна чистота, як цвіт берізки, що вилася аж на межу, сяяла в кожному повороті нашої розмови, в кожному висловленому й не виговореному слові. Бо ж у всякій розмові є недоговорене, яке доходить без слів. І саме це недоговорене встановлює контакт, викликає нічим не виправдану симпатію чи антипатію.
Я й шкодувала, і не шкодувала, ще тільки тепер винайшла Миколу, а коли вчилися в одній школі, – не запідозрювала самоцвітів його інтелекту. То й краще, – ця новина тепер несподівано розвернулася передо мною барвистою веселкою, я не знала, на яку барву перш милуватися. Навіть зникла давня упередженість до нього: чомусь у школі він мені здавався надто бездоганним у всіх розуміннях, а тому й задавакою. Я не люблю таких розумних краснів, і через те тоді намагалася обходити його. Він же виявився простим хлопцем, з такими ж мріями, як і я!
Обоє ми мріяли зробити щось велике й гарне в житті, хоч самі ще не знали, що воно має бути. І це нас об'єднувало, викликало радість єдності, щастя поділеної думки. Це непідробленпе й здівоване захоплення, повага й довір’я, що проймали нас обох щораз спільніше, впливали дивно! Кожне з нас розкривало себе якнайповніше, кожне з нас несподівано й для себе запахло, зазвучало, заіскрилося, – ми відчули що, стали стократ багатші: багатством одної душі, помноженим на багатство другої.
Яка гармонія повноти й легкості! Яке свято серця!
І ми були такі чисті одне проти одного! Я й разу не запитала себе, – чи гарний він мені? Микола також не накидав ніякої тіні женихання, чи залицяння на спалах нашої приязні. Тим невимушеніше й краще було нам іти й не помічати, що ми мов намагаємося випередити одне одного, захоплені забирущою за серце розмовою.
Уже сонце випустило свої найдовші рожеві проміння й розіслало їх по всьому небу, по всіх полях, коли ми наближалися до Сніжок, глухого села, що стояло в густих садках, осторонь від широкого тракту. Вже повіяла вечірня прохолода; низини залягли в сизу димку; на обрії вирізьбилися силуети самотніх тополь, а пастушки гнали корів додому.
Я ані трохи не жаліла, що так нерозважно згодилася зробити гак у двадцять три кілометри, щоб провести додому випадкового товариша. Навпаки! Я наче набальзамувалася тим повітрям, що цілий день дихала, пахощами польових квітів і нашої розмови. Заколисалася тою сріблястою хвилею, що цілий день пробігала по морі жита, пшениці і вівсів.
І, вдається, я зробила відпочинок, – вже ж певно сьогодні далі не піду.
***
Так ось чого він такий чистенький, акуратний завжди, цей Микола. Одинак у матері! Тільки сам він білявий, а мати його чорна, чорна! І чи це в неї природня суворість у погляді, чи може це вона мене так непривітно зустріла – зизом?
Вечеряли ми з Миколою свіжим липовим медом і холодним молоком. Свіжий житній хліб пахнув, масло було із сльозою, але я відчувала якусь вину перед матір’ю. Я мов пройнялася сама тою «непристойністю», шо вчинила проти її доброчесного дому. Як сміла я, «хто зна, що воно й хто воно», вдертися проти ночі в хату до її нежонатого сина? Що сусіди скажуть? Ось бачите, який той вчитель Микола! Тихенький-тихенький, а привів якусь до себе до хати. То не інакше – безпутня, бо яка ж пристойна дівчина таке собі дозволить вештатися по світах із хлопцями. А ще може й зостанеться тут, а потім її й києм не виженеш...
Отак відлунювалися в мені ті думки, що прошивали серце матері.
Микола ж двоїв, троїв, десятирив свою ніжну гостинність. Мабуть, він теж відчув той дисонанс, який забринів, як тільки ми вступили до оселі його матері, і хотів його нейтралізувати.
Ой, та мати, той дисонанс мало вщент не зруйнували свята подорожі, симфонії сонця, блакиті й приязні! Добре, що я, як приклала голову до подушки, так і заснула.
Вранці ж усе здається не таким, як увечері.
Вранці ще довгі тіні лягали від садків на дорогу, а я вже виходила із Сніжок, щоб знову загубитися в пшеницях та житах. Сонце ще не пекло, але його прозолоть уже насичувала прозорий блакитний ранок. Само ж воно сяяло й пливло у небі так, що хотілося стати язичницею й складати йому пісню-славу. Хвилі його світла заливали мене й Миколу. Микола мене проводжав.
Проводжав кілометрів з п’ять, а потім ми попрощалися з почуттям такої повноти, як повний був світла, і сонця, і тепла цей ранок. Обіцяли не забувати одне про одного, писати листи.
І от я йду серед пахучих мовчазних полів, і коники скрекочуть під ногами, і почуваю, що й сліду нема тієї чорної отрути, яка хотіла споганити нашу приязнь із Миколою. Було знову так радісно, так весело, так повно від почуття, що здавалось мене немає, а я влилася в цей сяючий ранок.
Газета "Літаври" №3 від 30.11.1941
Санкт-Петербург
|
| |
| |
| Viktor | Дата: П`ятниця, 24.04.2020, 17:47 | Повідомлення # 360 |
|
Генерал-майор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 1973
« 11 »
Країна:
Статус: | 
Суд над попом-конокрадом.
22 квітня в м. Ставищах на Білоцерківщині відбувся суд над попом Бойко, котрого обвинувачено в конокрадстві.
Підсудний „отець" Бойко украв в ночі у гр. Мартинськоі, з села Станіславчик, пару коней.
На початку судового засідання, підсудний не визнав себе винним і тільки після допиту свідків признався, що сидів у Демієяській міліції за кражу сірих коней.
На суді виявилося, що підсудний був попом ріжних церков старої, живої та автокефальної й разом з тим був конокрадом, а навіть 1919—1920 р. брав участь в банді Гребінки та инших бандах.
Підсудний оправдував своі вчинки голодом (великий попівський апепит).
Селяне, що до початку суду не вірили, що піп конокрад, із'явилися, щоб справді переконатися, винен піп чи ні.
На суді піп признався в своіх злочинних вчинках.
Судом постановлено присудити Бойка на 10 років ув'язнення. Селяне зустріли присуд з задоволенням.
Газета "Селянська правда" №52 від 11.05.1923
Санкт-Петербург
|
| |
| |
Нові повідомлення
· 
Особисті повідомлення()
· 
Учасники
· 
Правила форуму
· 
Пошук
· 
